Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Як тільки годинник вибив другу, у двері постукали. Спочатку двічі, згодом — тричі.
Минула якась хвилина, поки я це збагнув. Бо мені й на думку не спадало, що хтось може постукати у двері цього будинку. Пацюк зайшов би без стуку — це ж його власна оселя. Вівчар стукнув би один раз і, не чекаючи відповіді, відчинив би двері. А подружка?.. Ні, вона цього не робила б, а нишком пробралася б у кухню з чорного ходу і пила б там каву. Вона не з тих, що стукають у парадні двері.
Я відчинив двері — переді мною стояв Чоловік-Вівця. Не виявляючи найменшого зацікавлення ні відчиненими дверима, ні мною, який їх відчинив, Чоловік-Вівця вп’явся поглядом у поштову скриньку, прибиту до стіни на відстані метрів двох від дверей, наче у щось незвичайне. Зростом він був трохи вищий від поштової скриньки. Метрів з півтора, до того ж, сутулий і кривоногий.
Крім того, поріг, на якому я стояв, виступав над рівнем землі сантиметрів на п’ятнадцять, а тому здавалося, наче я дивлюся на когось з вікна автобуса. Ніби геть-чисто нехтуючи моєю перевагою, Чоловік-Вівця повернувся до мене боком і ні на мить не відривав очей від поштової скриньки. Звісно, в ній не було нічого.
— Зайти можна? — не обертаючись до мене, скоромовкою запитав він. В його голосі відчувалося роздратування.
— Будь ласка, — відповів я.
Чоловік-Вівця зігнувся і спритно розв’язав шнурки альпіністських черевиків. Вони були вкриті засохлою грязюкою, як торт шоколадом. Роззувшись, Чоловік-Вівця взяв по черевику в кожну руку і звичними рухами вдарив одним об одного. Грязюка хоч-не-хоч обсипалася на землю. Потім з таким виглядом, ніби йому відомо, де в будинку що лежить, він сунув ноги в капці і, потрюхикавши через вітальню, задоволено вмостився на дивані.
Увесь, з голови до ніг, він був в овечій шкурі. Така одежа сиділа на його присадкуватому тілі як улита. Баранячі ніжки були саморобними. Як і ковпак, що закривав голову. По обидва боки ковпака стирчали плоскі вуха, мабуть, підтримувані в горизонтальному положенні зсередини дротом. Шкіряна маска, яка закривала верхню половину обличчя, рукавиці і шкарпетки — все, один в один, було чорним. Від шиї до промежини збігала застібка-блискавка — щоб можна було легко шкуру роздягати й одягати.
На грудях я побачив кишеню, також з блискавкою, для сигарет і сірників. Чоловік-Вівця вийняв сигарету «Севен Старз», прикурив від сірника і голосно зітхнув. Я приніс з кухні чисту попільничку.
— Охота випити чогось хмільного! — сказав гість. Я знову пішов на кухню і вернувся звідти з півпляшкою «Фор Розіз», двома склянками та шматками льоду.
Ми змішали, кожен для себе, віскі з льодом і, не чаркуючись, випили. Поки склянка не спорожніла, Чоловік-Вівця безперестанку щось бурмотів. Щоразу, коли його недоречно довгий ніс сопів, ніздрі роздувалися так, наче птах розправляв крила. Очі в прорізах маски, здавалось, не знаходили спокою і нишпорили в просторі навколо мене.
Осушивши склянку, Чоловік-Вівця начебто трохи опам’ятався. Погасивши сигарету, засунув пальці обох рук під маску і почав терти повіки.
— Вовна в очі попала, — сказав він.
Не знаючи, що відповісти, я мовчав.
— Ти прибув сюди вчора вранці, правда? — не перестаючи терти повіки, сказав Чоловік-Вівця. — Ми все бачили.
Він долив у склянку віскі з наполовину розталим льодом і, не розмішуючи, випив ковток.
— А пополудні жінка пішла.
— І це ти бачив?
— Не тільки бачили, а самі її спровадили.
— Спровадили?
— Ага. Заглянули в кухню і сказали: «Вам краще піти звідси».
— Чому?
Чоловік-Вівця насупився і замовк. Напевне, вважав таке запитання до себе недоречним. Однак, поки я думав, як спитати його по-іншому, в його очах поволі зажевріло зовсім інше світло.
— Жінка повернулася в готель «Дельфін», — сказав він.
— Це вона так сказала?
— Нічого вона не казала. Просто повернулась у готель «Дельфін» та й усе.
— Звідки ти це знаєш?
Чоловік-Вівця нічого не відповів. Поклав руки на коліна і мовчки втупився у склянку на столі.
— Отже, вона повернулася в готель «Дельфін»? — перепитав я.
— Ага. Готель «Дельфін» — непоганий готель. Вівцями пахне, — сказав Чоловік-Вівця.
Ми знову замовкли. Уважно придивившись, я побачив, що овеча шкура на гостеві страшно брудна, а вовна збилася в ковтуни.
— І вона нічого не просила переказати, коли відходила?
— Ні-і… — і Чоловік-Вівця похитав головою. — Жінка нічого не казала, а ми не питали.
— Ти сказав їй: «Тобі, жіночко, краще піти!» — і вона мовчки послухалася, чи не так?