Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Поряд з ліжком стояв важкий дубовий комод. В його шухлядах лежали ретельно розкладені чоловічі светри, сорочки, шкарпетки і нижня білизна. Светри і сорочки зносилися, місцями навіть до дірок, але були з добротної тканини. Серед них я помітив і знайомі речі Пацюка. Сорочки тридцять сьомого розміру, штани — сімдесят третього. Будь-які сумніви щодо цього відпадали.
Під вікном стояли непоказні старомодні стіл і крісло. У шухляді стола я побачив дешевеньку авторучку, три чорнильні капсули й пачку паперу з конвертами. Папером з пачки ніхто не користувався. У другій шухляді валялася напівпорожня баночка з пігулками від кашлю і всякий дріб’язок. Третя шухляда була порожня. Ні щоденника, ні блокнота, ні записника з випадковими помітками — нічого не було. Здавалося, ніби все зайве хтось згріб і викинув, а те, що залишилося, поскладав з надмірною дбайливістю. Я провів пальцем по столу — на пучці лишився білий пил. Не дуже густий. Тижневої давності, не більше.
Я підняв подвійну раму вікна, що виглядало на пасовище, і навстіж розчинив віконниці. Чорні хмари пливли низько над землею. Вітер набирав сили — і під його поривами трава то гнулася, то піднімалася, а тому здавалося, ніби пасовище корчиться, як жива істота. Вдалині видніли берези, за ними — гори. Увесь цей краєвид майже нічим не відрізнявся від фотографії. Не було тільки овець.
Ми спустились у вітальню і всілися на дивані. Після короткого передзвону настінний годинник вибив дванадцяту. Поки не розтанув у повітрі останній удар, ми з подружкою мовчали.
— Що ж нам тепер робити? — запитала вона.
— Схоже, що залишається тільки чекати, — відповів я. — Ще тиждень тому Пацюк був тут. Навіть речі свої залишив. Отже, напевно, вернеться.
— Але якщо до того часу снігу навалить багато, нам доведеться тут зимувати. І до того ж відведений вам місячний строк закінчиться.
Подружка була права.
— А твої вуха нічого не приймають?
— Нічогісінько. Як тільки прислухаюся — голова починає боліти.
— Ну, то розслабмося і чекаймо повернення Пацюка! — сказав я.
Коротко кажучи, я не бачив іншого виходу.
Поки подружка готувала в кухні каву, я обстежив усі кутки просторої вітальні. Посередині стіни виднів справжній камін. Останнім часом його ніхто не використовував, але дбайливо підготував для того, щоб за бажанням у будь-який момент розпалити вогонь. З димаря впало до каміну кілька дубових листків. На випадок не дуже холодних днів, щоб не спалювати дров, призначалася гасова грубка. Стрілка гасоміру показувала, що бак повний.
Обік каміну тяглися вбудовані в стіну засклені стелажі, забиті силою-силенною старих книжок. Я зняв з полиць і перегорнув кілька з них: вони виявилися передвоєнними і нічого не вартими. Серед них нараховувалося чимало книжок з географії, природознавства, історії, філософії і політології, але всі вони годилися хіба для дослідження питання про те, що входило в базову освіту пересічного японського інтелігента сорок років тому. Траплялися і повоєнні видання подібної цінності. Випробування часом витримали тільки «Героїка» Плутарха, «Вибрані грецькі трагедії» і ще кілька романів. Принаймні з такими книжками ще можна було б перезимувати. Однак загалом таку кількість книжкового непотребу в одному приміщенні я побачив уперше в житті.
На сусідній полиці для творів мистецтва я побачив популярні у середині шістдесятих років настільні колонки, радіо-ламповий підсилювач і програвач. І тільки сотні дві старих платівок, з подряпинами, все ще зберігали свою цінність. Бо музика витримує випробування часом успішніше, ніж ідеї. Я увімкнув підсилювач, навмання вибрав платівку й опустив голку. Нет Кінґ Коул заспівав «На південь від кордону». Здалося, ніби вся кімната вмить заповнилася атмосферою п’ятдесятих.
На протилежній стіні було чотири вікна — на однаковій відстані між собою, з подвійними рамами і заввишки сто вісімдесят сантиметрів. У вікнах я побачив, як на пасовище падає сірий дощ. Дощова завіса погустішала — і далекі гори потонули в імлі.
Посередині дерев’яної підлоги, встеленої килимом завширшки і завдовжки метрів три, стояв столик, диван з кріслами для гостей і торшер. У самому кутку вітальні тулився масивний обідній стіл, укритий білястим пилом.
Кімната, нічого й казати, справді була порожня.
Ще на одній стіні я виявив непримітні двері, відчинив їх — й опинився у просторій коморі завширшки і завдовжки три метри, заваленій непотрібними меблями, килимами, посудом, спортивним знаряддям для гри в гольф, гітарою, матрацами, пальтами, альпіністськими черевиками і старими часописами. Серед усього цього мотлоху я побачив довідник для учня середньої школи і навіть радіокеровану модель літака. Все це були речі, вироблені від середини п’ятдесятих до середини шістдесятих.