Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Прочитавши газетні новини, я вперше відчув, що цілий тиждень живу відірваний від подій, які відбуваються у світі. Без радіо, телебачення, газет і журналів. Може, саме зараз ядерні ракети нищать Токіо, а по всьому світу шириться епідемія якоїсь хвороби. Або ж Австралію окупували марсіани. Та навіть якщо це правда, навіщо мені її знати? Якби я зайшов у гараж, то міг би послухати радіо «Лендкрузера», але робити цього мені не хотілося. Якщо можна обійтися без новин, то вони не потрібні, а, крім того, в мене і так є багато причин для неспокою.
А все-таки в моїй голові щось застряло. Враження було таке, ніби перед очима щось прошмигнуло, а я, задумавшись, нічого не помітив. Однак мимоволі воно закарбувалося на сітківці… Я поклав у раковину порожню чашку, повернувся у вітальню і ще раз обдивився газетну вирізку. Те, що я намагався відшукати, виявилося на звороті:
ПАЦЮЧЕ! ДАЙ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ!
НЕГАЙНО!
ГОТЕЛЬ «ДЕЛЬФІН», КІМНАТА 406
Я засунув вирізку назад у книжку і плюхнувся на диван.
Виходить, Пацюк знав, що я його розшукую! Цікаво, яким чином він натрапив на моє оголошення? Може, випадково, коли спускався з гір? Або тоді, коли свідомо чогось шукав, а тому зібрав і переглянув газети за кілька тижнів?
Та попри це він не зв’язався зі мною. Може, газетне оголошення попало йому на очі, коли я вже вибрався з готелю «Дельфін»? Або ж його телефон вийшов з ладу, коли він збирався мені подзвонити?
Е, ні! Пацюк не те що не міг, а не хотів зі мною спілкуватися! Адже простіше простого здогадатися, що коли-небудь доберуся і сюди, якщо вже опинився у готелі «Дельфін». Якби він хотів мене побачити, то почекав би або принаймні залишив записку.
Інакше кажучи, з якоїсь невідомої причини Пацюк не захотів зі мною зустрічатися. Однак він не відмовлявся від мене. Бо якби не хотів, щоб я сюди приходив, то мав чимало способів тримати мене за порогом. Як-не-як, цей будинок належав йому.
Роздвоюючись між цими двома припущеннями, я стежив, як велика стрілка настінного годинника повзла по циферблаті. Стрілка описала повне коло, а я так і не зумів знайти чогось середнього між двома крайностями.
Чоловік-Вівця щось знає. Я в цьому не сумнівався. Людина, здатна так швидко помітити мій приїзд, не може не знати Пацюка, який прожив тут майже півроку. Що довше я міркував, то щораз більше впевнювався ось у чому: вчинки Чоловіка-Вівці — відображення волі Пацюка. Чоловік-Вівця спровадив з гір мою подружку і прирік мене на самотність. Напевне, його поява — якесь попередження. Навколо мене розігрується якийсь сценарій. Незабаром сцена розчиститься — і от-от щось станеться.
Я погасив світло у вітальні, піднявся на другий поверх і, залізши в ліжко, дивився на місяць і пасовище під снігом. У прогалинах між хмарами видніли холодні зорі. Я відчинив вікно і вдихнув нічні запахи. Серед шелесту листя дерев я почув здалека якийсь дивний крик — чи то птаха, чи то звіра.
Так промайнула моя сьома доба в горах.
Наступного ранку я прокинувся, пробігся по пасовищу, потім прийняв душ і поснідав. Ранок нічим не відрізнявся від інших. Як і вчора, небо затягло хмарами, але температура повітря трохи підвищилася. І жодних ознак того, що сніг випаде.
Я натягнув сині джинси і светр, а поверх нього — теплу куртку з каптуром, узув легкі спортивні кеди і вирушив навпростець через пасовище. Зайшовши у діброву на сході, де востаннє зник Чоловік-Вівця, я довго йшов між деревами. Пристойної дороги я не запримітив, людських слідів — також. Іноді натрапляв на старі повалені стовбури беріз. Земля була рівною, та незабаром я наткнувся на широкий, завширшки з метр, рів — чи то висохле джерело, чи то залишки траншеї. Звиваючись між деревами, рів тягнувся вглиб діброви на кілька кілометрів. Місцями глибокий, місцями мілкий, по кісточки встелений опалим листям. Ідучи вздовж рову, я нарешті набрів на доріжку, що виступала над землею, мов хребет на спині в коня. Її пологі схили з обох боків плавно переходили у видолинки, вкриті засохлою травою. Птахи кольору пожухлої трави пурхали через доріжку і зникали в заростях на схилах. Подекуди між деревами палахкотіли червоні пуп’янки дикої азалії.