Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Чоловік-Вівця уважно роздивлявся спочатку тильну сторону долоні, а потім — саму долоню. І робив це він точнісінько так, як колись Пацюк. Та Чоловік-Вівця не міг бути Пацюком. Бо навіть зростом вони відрізнялися — сантиметрів на двадцять.
— Ти залишишся тут надовго? — спитав Чоловік-Вівця.
— Та ні. Поїду, як тільки знайдеться друг або вівця. Я ж заради цього сюди прибув.
— Взимку тут добре, — повторив Чоловік-Вівця. — Сніг усюди білий-білісінький — аж блищить. І все-все замерзає.
Чоловік-Вівця захихикав, і його великі ніздрі ще більше роздулися. З рота виглянули брудні зуби. На місці двох передніх видніла діра. Ритм його думок чомусь був нерівний, а тому здавалося, ніби повітря в кімнаті то розширюється, то стискається.
— Ну, я скоро піду, — раптом сказав Чоловік-Вівця. — Дякую за сигарети.
Я мовчки кивнув.
— От було б добре, якби швидко знайшовся твій друг або вівця, чи не так?
— Ага, — відповів я. — Якщо раптом щось дізнаєшся, дай знати. Добре?
Чоловік-Вівця якийсь час мулявся так, наче йому незатишно в цьому світі.
— Гаразд. Дамо знати, — пообіцяв він.
Я ледве стримався, щоб не розсміятися. З усього було видно, що Чоловік-Вівця — нікудишній брехун.
Чоловік-Вівця натягнув рукавиці і підвівся.
— Ми ще прийдемо. Може, через кілька днів, а таки прийдемо, — сказав він, і його очі потьмяніли. — Сподіваюсь, клопоту тобі не завдамо?
— Звичайно, ні, — поспішив я захитати головою. — Обов’язково хотів би з тобою зустрітися.
— Ну, тоді прийдемо, — сказав він і хряснув за собою дверима. Овечий хвостик мало не прищемило, та, на щастя, якось обійшлося.
Крізь щілини у віконницях я бачив, як Чоловік-Вівця зупинився перед будинком і знову витріщився на облізлу білу поштову скриньку. Як усім тілом крутонувся, щоб припасувати до себе овечу шкуру, і мерщій подався через пасовище до лісу на сході. Як гойдалися, немов трамплін після стрибка у воду, його горизонтально відстовбурчені вуха. Чоловік-Вівця, поступово віддаляючись, перетворився у білясту цятку, а потім нарешті розтанув між стовбурами беріз.
Чоловік-Вівця зник, а я ще довго дивився на пасовище і березову діброву. Що довше я дивився, то щораз більше сумнівався в тому, чи Чоловік-Вівця щойно сидів у цій кімнаті.
Однак на столі залишилася пляшка з-під віскі і недокурки сигарет «Севен Старз», а навпроти на дивані — кілька овечих волосинок. Я порівняв їх із жмутиком вовни, знайденим на задньому сидінні «Лендкрузера». Повний збіг.
Щоб дати лад своїм думкам, після відходу Чоловіка-Вівці я взявся готувати на кухні гамбурзький біфштекс. Дрібно нарізав і підсмажив на сковорідці цибулю, потім вийняв з холодильника кусень яловичини, розморозив його і пропустив через м’ясорубку.
Загалом у кухні панував цілковитий порядок, але посуду, кулінарського знаряддя та приправ зі спеціями було більше, ніж звичайно треба. От якби прокласти сюди шосе, то можна було б у цьому будинку відкрити ресторан у стилі гірської хатини! Було б зовсім непогано сидіти отак за обіднім столом і через відчинені вікна споглядати, як під блакитним небом пасуться овечі отари. Батьки могли б виводити своїх малюків погратися на пасовищі з вівцями, а закохані — гуляти у березовій діброві… Не сумніваюсь, ресторан процвітав би, як ніде.
Пацюк управляв би, я — куховарив. Знайшлася б якась робота і для Чоловіка-Вівці. У гірському ресторані його чудернацька одежа сприймалася б зовсім природно. Зрештою, і практичний вівчар міг би до нас приєднатися. Зовсім не завадило б мати серед нас хоч одну реально мислячу людину. Знадобилися б і собаки. Напевне, приїжджав би в гості й Професор Вівця…
Я розмішував дерев’яною лопаточкою цибулю на сковорідці й снував фантазії про ресторан.
І саме тоді раптом важким тягарем мені на голову налягла думка: невже я назавжди втратив подружку з чудесними вухами? Мабуть, Чоловік-Вівця був правий. Напевне, треба було приїхати сюди самому. Напевне… Я потряс головою і повернувся до думок про ресторан.
От якби сюди приїхав Джей — напевне, все пішло б як по маслу. Все трималося б на ньому. На його здатності прощати і співчувати.
Поки цибуля на сковорідці холонула, я сидів біля підвіконня і знову дивився на пасовище.
8. Особливий маршрут вітру
Збігло ще три нічим непримітні дні. Без жодних подій. Не показувався і Чоловік-Вівця. Я готував страви, їв, читав книжки, після заходу сонця пив віскі й лягав спати. Вранці прокидався о шостій, пробігав півколом по краю пасовища, приймав душ і голився.