Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Саме так. Вона сама хотіла піти, а тому ми їй сказали, щоб ішла.
— Але ж вона прибула сюди з власної волі!
— Брехня! — заперечив гість. — Жінка хотіла піти звідси, але хтось їй морочив голову, і вона вагалася. А тому ми самі її спровадили! Не сумніваюсь, це ти її морочив!
Чоловік-Вівця встав з дивана і гупнув долонею правої руки об стіл. Склянки з віскі відскочили вбік сантиметрів на п’ять.
Якусь мить гість завмер у такій позі; потім полум’я в його очах згасло — і він знесилено опустився на диван.
— Це ти її заморочив, — повторив він, цього разу вже тихо. — Як тобі не соромно! Ти нічого не розумієш. Думаєш тільки про себе.
— По-твоєму, вона не повинна була сюди приходити?
— Саме так! Не повинна була сюди приходити. А ти думав тільки про себе.
Розлігшись на дивані, я потягував віскі.
— Ну, гаразд. Хоч би там що, а все вже скінчилося, — сказав Чоловік-Вівця.
— Скінчилося?
— Ту жінку ти вже ніколи не побачиш.
— І це тому, що я думав тільки про себе?
— Так! Ти думав тільки про себе. Ось за це й розплачуєшся.
Чоловік-Вівця встав, підійшов до підвіконня і, легко, однією рукою, піднявши важенну раму, вдихнув свіжого повітря. Що й казати, силач.
— У такий погідний день вікна треба відчиняти, — сказав Чоловік-Вівця. Потім обійшов половину кімнати, зупинився перед стелажами і, сплівши руки на грудях, взявся розглядати спинки книжок. Ззаду з-під його шкури витикався маленький хвостик. Здавалося, ніби це справжнісінька вівця встала на задні ноги.
— Я шукаю свого друга, — сказав я.
— Он що, — відповів він байдуже, все ще повернувшись до мене спиною.
— Якийсь час він тут жив. Ще тиждень тому.
— Не знаємо!
Чоловік-Вівця зупинився перед каміном і швидко перетасував колоду карт.
— А ще я розшукую вівцю із зіркою на спині, — сказав я.
— Ніколи не бачили! — відповів Чоловік-Вівця.
І все ж таки було ясно, що він щось знає про Пацюка і про вівцю. Занадто вдаваною була його байдужість. Занадто швидкою відповідь і неприродною інтонація.
Я змінив тактику: позіхнув, удаючи, ніби зовсім утратив до нього цікавість, і почав перегортати книжку, що лежала на столі. Чоловік-Вівця, здавалось, трохи занервував і знову сів на диван. Якийсь час він сидів мовчки, дивлячись, як я читаю книжку.
— А що, книжки читати — цікаво? — запитав він.
— Ага, — коротко відповів я.
Чоловік-Вівця знову вичікував. А я і далі читав книжку, не звертаючи на нього уваги.
— Вибачте, що ми оце недавно так грубо з тобою розмовляли… — тихо сказав він. — Таке буває іноді, коли вівця й людина в мені буцають одне одного… Та ми зовсім не хотіли тебе образити. Крім того, ти нам дорікнув, а тому…
— Та нічого, — заспокоїв я.
— А того, що ти вже ніколи не побачиш ту жінку, нам справді жаль. Та в цьому ми не винні.
— Ага…
З кишені рюкзака я добув три пачки «Ларку» і передав Чоловіку-Вівці. Схоже, що це його трохи здивувало.
— Дякую! Таких ми ще не курили. А тобі що, не треба?
— Я кинув курити, — відповів я.
— О, це правильно! — і він переконливо кивнув головою. — Від сигарет тільки шкода здоров’ю.
Чоловік-Вівця обережно запхав коробки сигарет у нарукавну кишеню. Вона роздулася, набравши квадратної форми.
— Мені будь-що треба зустрітися зі своїм другом. Заради цього я й пришов з такої далечі…
Чоловік-Вівця кивнув.
— Те ж саме стосується вівці.
Чоловік-Вівця кивнув.
— Але ти, здається, нічого про це не знаєш, правда?
Чоловік-Вівця сумовито похитав головою. Саморобні вуха загойдалися. Однак цього разу заперечення було набагато слабшим, ніж раніше.
— Місцевість тут прекрасна! — змінив тему розмови Чоловік-Вівця. — Чудові краєвиди, чисте повітря. Гадаю, тобі також подобається.
— Прекрасна! — погодився я.
— А взимку — чиста благодать. Навколо видно тільки сніг, все замерзає. Звірі впадають у сплячку, людей — ні душі.
— Ти тут давно?
— Ага.
Я вирішив ні про що більше не розпитувати. Чоловік-Вівця поводився, як дика тварина. Трохи наблизишся — дає драла, почнеш відходити — підкрадається ближче. Якщо вже я збираюсь затриматися тут надовго, то нема чого спішити. Не треба шкодувати часу, а поволі все вивідати.
Чоловік-Вівця лівою рукою стягував — по черзі, починаючи з великого пальця, — чорну рукавичку на правій. Після кількох таких посмикувань рукавичка сповзла — і показалася загрубіла смаглява кисть. Невелика, але м’язиста, із шрамом від давнього опіку, що тягнувся від великого пальця до середини тильної сторони долоні.