Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Ще не спіймали, а вже пориваєтесь скубти!?

Аж Явдоха спокійнісінько відповіла:

— Дай мені боже такого кудлатого, як ось ти, щоб було що поскубти!

І всі довкола, крім коваля Михайлика, що був несміюн, зареготали:

— Спіймав облизня?

Тільки Михайлик навіть не посміхнувся.

— Спіймав-таки! — весело погодився Іван Покиван і вже гукав до якихось дядьків на возах: — Ген, ви там, роменські! Ловіть!

— А ми — не роменські, ми — з Чигирина, — відмовив з воза нетутешній ткач.

— Чигиринці?

— Атож!

— А ми — з Таращі! — гукнув іще хтось.

— Таращанці? От і славно, — граючись опуками й словами, відмовив штукар, бо мав язика не в кишені. — Всім відомо: чигиринці спекли чорта в ринді! А таращанці…

— З’їли вранці! — підказав йому хтось.

— І смачно? — спитав інший.

— Захотіли від чорта солодкого м’яса? — посміхнувся лицедій. — Правда ж, панове таращанці?

І знову буйний регіт прокотився по базару.

— Таращанців ти краще не займай! — крикнув штукареві якийсь пишно вбраний панок, чепурій, котрий, красуючись перед людьми, раз по раз робив якісь кумедні рухи, стрункий, кучерявий, схожий чимось на товстенького баранця, хоч і був прегарної вроди. — Таращанців не руш!

— Чому ж? — спитали кілька голосів.

— Ось чому! — І хвацький панок потряс шаблюкою, проте не виймаючи її з цяцькованих золотом піхов, але зразу ж був кинувся геть, щоб відійти од гріха, бо ж юрба на майдані стояла аж надто густо.

— Забив: як ведмедя жолудь! — засокотів кудлатий, ловлячи опуки, що все літали над головами глядачів. — Красне пір’я на одуді, а сам смердить. Зразу видно: не нашого пір’я птах!

— Авжеж не вашого, — бундючно відмовив пишний панок, а всі вже до нього пильніше придивлялися, бо раніше в Мирославі такого не бачили, а той чепурний знову рвонувся був геть, але пробитися крізь щільне коло глядачів уже не міг, і йому було б непереливки, тому вродливому панкові, коли б, бозна-звідки взявшись, не з’явився з гайдуками пан Демид Пампушка-Стародупський, котрий, бачивши, що криком чи панськими грубощами пожару не згасиш, чемненько спитав:

— А чого це ви до чоловіка причепились?

— Не до тебе п’ють, не кажи здоров! — недбало відмовив штукар.

Хтось із гайдуків пирснув, але зразу ж йому серце замліло від погляду обозного, котрий прибув сюди, щоб розігнати нахабних лицедіїв (як вони того й чекали, кимось попереджені), щоб розігнати й збіговисько глядачів, котрі полюбляли кумедію більше від Божої служби, щоб перепинити виставу, а зовсім не для того, щоб виручати з халепи чепурненького панка, хоч тепер уже можна було й збагнутий: обозному треба того панка мерщій вивести з юрби не тільки живим, а й здоровим.