Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
І ледве паніматка спромоглась відтягти звідтіль синка свого цікавого, вони вступили в царство їстівного, голоднісінькі, і, хоч уже вставала над містом, як казав на раді пан обозний, загроза голоду, — на базарі в той день іще всього було доволі…
Так принаймні здавалось Михайликові та його матінці.
Тільки здавалось!
Бо замало було вже в городі солі — й дрібної чорноморської, і кам’яної закарпатської, і величківської, яку привозили з Польщі.
Хоч і мліли ще серед базару волики й телиці, вівці, свині, але й м’ясива в городі ось-ось могло не стати.
Чимало й збіжжя продавалось на базарі в ту суботу. Стояли вулиці возів — із сіном, з прядивом, з вівсом, із хмелем. І лантухи з борошном, і мішки з крупами, і камені жовтого цукру, і дупляники меду, і всього було багато, навряд чи хто й подумав би, що припасу задля такого великого міста замало-таки, і здавалося людям, що на мирославськім базарі є все, чого душі заманеться, аби гроші…
В Михайлика з мамою, крім забутого в кишені череп’я розбитої гладишки, нічого не було, тож вони й проскочили чимдуж мимо яток, щоб не бачити й не нюхати, бо парували ж там і всякі борщі — гетьманський з поребриною, і чернігівський — з лісовими кислицями, і київський, зварений на сирівці, з куркою та з бараниною, і пісний архієрейський (на курячій юшці!) з карасями смаженими, з грибами, з оливками, з цибулею, з перцем, і якась дебела годувальниця, спокушаючи Михайлика, що поспішав пробігти далі, покрикувала:
— Кипи, кипи, борщику, в полив’янім горщику, од борщу все набряка в молодого козака!
Михайлик чимдуж квапився на той берег базарного моря, але пахощі й чарівні видіння переслідували його далі та далі, бо ж там парували й шкварчали січеники та крученики, і душенина шляхетська, і галушки з телячої печінки, і смажена тараня з медом, і ковбаси з риби, і на панські витребеньки — минькова печінка, і, звичайно ж, вареники з товчениками, і соломаха, і пряжуха, і ляпуни, і макорженики, і мегелики з сирівцем, і сластьони, і медяники, і вергуни, і марципани, і ще чимало всячини, якої ніколи не куштував не тільки наш Михайлик, а навіть і ми з вами, мій терпеливий читачу.
Все це так димувало й пахтіло, аж пробігаючи через обжерний торг, Михайлик навіть зблід, так схотілося їсти, і Явдоха швидше та швидше тягла синка на край майдану, далі від гемонських спокус, і їй здавалося, що вкрай зголоднілий Михайлик ось-ось знепритомніє.
Вони б уже щасливо й поминули те бурхливе базарне море, коли б наш коваль знову не спинився край базару, біля того ж таки фарбованого помосту, що на ньому зранку стояли шибениці: двох шибениць там уже, як ми знаємо, не було, а від третьої лишився самий лише стовп, та й відбувалось тепер на тому кону щось незвичайне, чого Михайлик досі ніколи не бачив, і вже ніяка сила, навіть рідна матінка, не могла його протурити звідти геть.
Голісінький катюга вже кудись подівся, а на тім помості хазяйнували мандрівні лицедії.
На кону шаленів якийсь парубок, такий рухливий, же здавалося, що їх там принаймні п’ять.
Рухляр був худий, як козиняча смерть, жилавий і кудлатий, але безвусий. Він сипав словами, як вітряк торохтів, закликаючи на виставу, що мала незабаром розпочатись.
Підкидаючи дрібні речі, жонглюючи ними, дотепний і пащекуватий, він перекидався й жартами чи не з усім базаром, тим часом оголошуючи глядачам, що, бач, мандрівні лицедії, спудеї Київської академії, покажуть сьогодні в городі Мирославі нову кумедію про наймита Климка та про пана Стецька і що вистава почнеться ось-ось.
— Як воно там наш Климко? Чи живий? — озвався хтось у натовпі, питаючи про відомого всім городянам героя вистави.
— Живий та веселий, — одмовив любезний рухляр.
— Але сьогодні ж йому судилось, нарешті, вмерти? — з гурту спитав інший голос.
— Судилось! — І він знову заторохтів про початок вистави, правлячи за живу, як ми тепер сказали б, афішу й усіх дивуючи спритністю своїх сухих та жилавих рук.
В руках у нього миготіло кілька брилів, і трудно було навіть збагнути — скільки їх: п’ять? шість? вісім? — бо літали вони далеко над ним, потім слухняно повертались до рук, і їх мовби ставало більше та більше. Перегодом то вже були не брилі, а зелені кварти з горілкою, потім горющі смолоскипи, і ввесь час його язик ворочався, мов литовський ціп, раз по снопу, а раз — по току, раз — про виставу, а раз — просто так: