Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
— Чоботи!
Нага Одрі, шморгаючи носом, підводиться й починає стягати з Гельсінгфорс чоботи. Зробити це нелегко. Дівчині бракує сили, вона вся тремтить. Але водночас Одрі сповнена ласки й покори, немовби їй подобається отак прислуговувати.
— Мартінеллі, — каже Гельсінгфорс, повертаючи в мій бік Юпітерів профіль і втупляючись у мене чорним оком, — ось ви й ускочили в халепу!
— Я?
— Ви ж чули, що сказала Одрі? Вона звинувачує вас у тому, що ви хотіли її зґвалтувати.
Я відповідаю, силкуючись зберегти спокій:
— Ви добре знаєте, що це неправда.
— Це неправда з погляду моїх взаємин з Одрі. Але це зовсім не так з погляду моїх взаємин з вами.
— Я вас не розумію.
— Пуловер! — звертається Гельсінгфорс до Одрі й погрозливо додає: — І перестаньте скиглити! Ви псуєте мені настрій.
Одрі замовкає.
— Мартінеллі, — веде далі Гельсінгфорс, як тільки її голова виринає з пуловера, — ви ще не зовсім добре усвідомили ситуацію. Тут правда — лише те, що називаю правдою я. Поміркуйте самі: якщо я вирішу підтвердити слова Одрі, то який суд вас виправдає?
— Але таке свідчення було б фальшиве!
— То й що? — каже вона, зводячи брови.
Я мовчу. Чи серйозно я маю сприймати цю погрозу? А може, це тільки садистський жарт?
У цю мить Одрі — очевидно, зрадівши, що мене покарають, — по-пташиному скрикує і, нахилившись, ніжно цілує Гельсінгфорс у руку вище ліктя. Та одразу ж відкидається назад, впирається широкою ступнею в голі груди дівчини й щосили відштовхує її. Одрі падає на підлогу, але вмить схоплюється на ноги. На її обличчі не видно жодного сліду образи чи злоби.
— Ви божевільна! — зневажливо вигукує Гельсінгфорс. — Перестаньте мене облизувати, прибережіть свої телячі ніжності для себе. Я їх терпіти не можу. Я вже не раз вам про це казала. — І, скидаючи з себе ліфчик, різко промовляє: — Штани!
Цієї миті я відвертаюсь і дивлюся на вогонь у каміні. Мабуть, Одрі завагалася, бо Гельсінгфорс нетерпляче повторює свій наказ. Від штанів справа перейшла, очевидно, до трусиків, бо я чую, як Гельсінгфорс каже із сарказмом:
— Легше! Нащо рвати їх?! Ніхто ж не повірить, що мене хтось хотів зґвалтувати!
Тиша. Рипить підлога. Мабуть, Гельсінгфорс підвелась.
— Піду поплаваю, — каже вона трохи бундючно, так ніби йдеться про важливу подію, про яку неодмінно має знати весь світ. — Одрі, дайте Мартінеллі секундомір. А самі вдягніться й приготуйте для мене чай.
Одрі не подає мені секундоміра в руки. Вона кладе його на стіл і колючим поглядом дивиться на мене.
Коли я заходжу до зали з басейном, Гельсінгфорс, гола, схожа на статую, стоїть на бортику й показує мені, щоб я став праворуч від неї. Мені спадає на думку, що вона, мабуть, одноока, бо її ліву щоку постійно прикриває густе волосся. Але цієї миті вона закидає його назад, і тепер я бачу і її ліве око, чорне й блискуче, анітрохи не лагідніше за праве.
За моїм знаком Гельсінгфорс, наче викинута з катапульти, стрибає у воду, я вмикаю секундомір і дивлюся на неї. Ця жінка — чудова спортсменка. Вона пливе так швидко, що перед її обличчям у воді утворюється своєрідна западина, тож їй не конче повертати голову набік. Але особливо мене вражає її велетенський зріст (заввишки вона, певне, з метр дев’яносто) і м’язи — хоч їх у воді й не видно, все свідчить про неабияку силу цієї жінки. Я стежу за рухами Гельсінгфорс і міркую про те, що коли панівна роль у нашому суспільстві залишиться за жінкою, то, цілком можливо, спорт, який вона візьме собі на озброєння, через кілька поколінь змінить будову її тіла і, з огляду на зріст, вагу та м’язи, зробить її головою сім’ї — якщо сім’я, звісно, ще існуватиме.
Гельсінгфорс сказала мені, що збирається проплисти з кінця в кінець басейну вісім разів. Як тільки вона завершує цю дистанцію і торкається пальцями кахляної мозаїки, я зупиняю секундомір. Гельсінгфорс незадоволена своїм часом, звинувачує мене в тому, що я погано його засік, і, насупивши брови, виходить з води. З неї стікають патьоки, вона бере два рушники, один із них кидає мені й, не дивлячись на мене, сухо каже:
— Витріть мені спину.
Хвилю повагавшись, я підкоряюсь. Якщо мені й доведеться вступити з нею в сутичку, то тільки не через таку дрібницю. А вона, судячи з усього, гадає, що їй усе дозволено. Невже завдяки її мільйонам? А може, завдяки оцій могутній постаті, якої я тепер торкаюся пальцями (мої очі ледве сягають їй до лопаток) і яка здається мені жахливою — адже Гельсінгфорс, я знаю, не завагається скористатися своєю фізичною міццю проти мене. Передусім я вирішую приховати від неї страх, який вона в мене вселяє. Але згодом переконуюсь, що це моє рішення не зовсім слушне. Гельсінгфорс притаманний інстинкт, який допомагає жінкам стримувати себе перед силою чоловіка, з яким вони ходять на прогулянки, щоб не розбудити в ньому звіра.