Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
— Ні, Чапо. Я не покину ваших наметів. Я заберу їх з собою. Ми підемо геть з резервації.
Бобер витріщився на вождя.
— Що ти кажеш? Мої вуха, мабуть, погано розчули твої слова.
Токай-іхто вийняв люльку з рота.
— Ні, вуха Бобра почули добре. Сьогодні вночі ви знімете свої намети і заберете з собою своїх жінок та дітей. Кордон не охороняється. Червоний Лис звільнив своїх раурайтерів. Ми підемо звідси у Канаду — нашу нову батьківщину, де ми зможемо жити, як вільні люди. Хуг.
Бобер глянув спершу на вогонь, а потім на Токай-іхто.
— Це ти кажеш з гарячки!
— Кров ударила в обличчя Токай-іхто.
— Чапо, зважуй свої слова, перш ніж давати волю язикові! Перед тобою не маленька дівчинка. Твій вождь говорить до тебе!
Чапа встав і неспокійно заходив по намету.
— Токай-іхто, ти не брав участі в цій війні. Ти не знаєш, як вони зігнали нас сюди! Мов безпорадну отару, б в нас вже більше не було куль. Щоправда, дехто думав так як ти, і хотів ще раз вирити сокиру війни. Томагавк і його табірна поліція вбили їх, і вони вб'ють тебе і всіх нас, якщо ми не будемо коритись. Тому ми прийняли люльку миру, яку нам принесли.
— Кривавий Томагавк напився чарівної води, він тільки рюмсає і сьогодні нездатний буде убити навіть мишу. Але завтра він разом з своїми людьми не знайде більше нікого, кого б зміг убити, Бо Токай-іхто і намети Ведмежого братства на той час сховаються в лісах Чорних гір, і хай їх там шукає.
Бобер зупинився.
— Шонка, мабуть, ще сьогодні прийде в наші намети, — кинув він потім.
— Чоловіки Ведмежого братства бояться Шонки і двох чи трьох його озброєних людей? Вам нема чого боятись. Полишіть Шонку і його воїнів на мене. — В голосі Токай-іхто звучав глум. — Я не хочу піднімати повстання. Ти знаєш, я ніколи не вірив у те, що ми зможемо перемогти уатшітшун. Ми не маємо наміру боротись. Ми підемо звідси і почнемо нове життя.
— Ми не можемо піти звідси! Адже ми знаходимось перед самим кордоном резервації! Дорога до Канади далека. Поза межами резервації стоять довгі ножі і зустрінуть нас рушницями.
— Ні, ти помиляєшся. Довгі ножі або ще не стоять за межами резервації, або вже пішли звідти. Сокира війни зарита, і скоро випаде сніг. Вони поховались у своїх фортах, як хом'яки в норах. Прерії лежать пустельні і самотні. Коли ми рушимо в дорогу, нас мало хто переслідуватиме.
Бобер знову заходив туди й сюди по вкритій ковдрами долівці.
— Ні, це неможливо. Ти хочеш, щоб вони знову стріляли в наших жінок і дітей?
— Чому Чапа каже «знову»?
— Хіба ти й цього ще не знаєш? Вони зігнали нас усіх разом з жінками та дітьми, коли хотіли забрати в нас аброю. Ми віддали зброю, — воїн затнувся, наче його щось здушило за горло, — ми віддали їм зброю. Тільки остання рушниця, сама остання — якось випадково вистрілила. Тоді вони оточили нас з усіх боків і почали стріляти в нас, беззбройних, у наших дітей та жінок. — Бобер показав на порожню колиску, біля якої сумувала Монгшонгша, а тоді ляснув себе рукою по нозі, на яку він тепер накульгував. — Крім ножового удару Червоного Лиса, їй дісталась ще й куля. Війна і це кровопролиття… Нас тепер менше, ніж було тоді біля Кінського потоку. — Воїн стиснув кулаки, і на бронзовій шкірі його проступила блідість. — Скажи мені, чи був я коли-небудь боягузом! Ніколи! Ти це знаєш. Але… ми не можемо зважитись на те, чого ти вимагаєш. Ми переможені. Ми повинні мовчати, сидіти тихенько і збирати каміння. Поспитай членів ради в усіх наметах дакотів. Їхні язики скажуть тобі те ж саме.
Токай-іхто підвівся. Він підійшов впритул до Бобра і глянув йому в очі.
— Чапо! Я не можу сказати тобі більше, ніж уже чули твої вуха. Також не маю часу об'їхати всі наші селища і протягом годин, ба й днів курити там люльку ради. Шонка знає, що я поспішатиму до ваших наметів. У нас лишилось обмаль часу, треба діяти швидко і, не гаючись, вирушати и далеку дорогу. Ходімо!
— Вождь Токай-іхто, Ведмеже братство не має права утекти від великого племені дакотів. — Бобер говорив запально. — Тут ми в неволі, але всі разом. За межами резервації Ведмеже братство буде схоже на маленьку зграю дичини, яку швидко перестріляють. Ми мусимо спершу поговорити з Татанка-йотанкою.
— Татанка-йотанку перехитрили білі люди, і його нема в резервації. Ти не знайдеш його ніде. Отже, рушаймо. Це не втеча. Там, угорі, на річці Сурі, ми зустрінемось з найхоробрішими дакотами з Міннесоти, які ще чотирнадцять зим тому шукали і знайшли там нову батьківщину.
— Але чи надовго? Уатшітшун прийдуть і туди й знову поневолять нас. Ніколи ми вже не полюватимемо на білонів, мій вождь!