Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
«Добігався, — тільки й мовив сам собі. — Тепер, Дмитре, тпру! Загнуздають тебе, ще й поганяти тобою будуть!»
Але — от дивно! — в душі він багнув того, щоб його загнуздали. І загнуздала вона, Маринка із Самбора, люба його серцю полячка, яка ж іще, напевне, й чоловіків не знала. Він має бути в неї першим. Першим і єдиним. Бо нікому її не віддасть. Так він мріяв про неї не один рік, і ось його золота мрія вже була близькою до здійснення. Мине лише кілька лічених днів — може, тиждень, — і він нарешті обійме свою обраницю, за якою так знудьгувався за останні роки.
І він радів і веселився, і з нетерпіння — швидше б уже їхала вона, — аж стрибав на місці.
«З цього часу цар Дмитрій Іванович, — писатиме історик і біограф Марини Мнішек, — занурюється в якийсь екстатичний стан веселощів і свободи, причина яких очевидна — його справжні почуття до Марини Мнішек. Він уважний до своїх гостей (себто до поляків на чолі з Юрієм Мнішеком) і винахідливий у розвагах. Бенкети, один багатший другого, змінюються лицедійствами та музикою...»
І за всіма цими приємними клопотами Дмитрій не забував й на годину, що у Вязьмі — вже у Вязьмі! — перебуває його кохана. Часто несподівано схоплювався з-за веселого столу, в самий розпал чаркування, і мчав до матері — так він вперто називав тепер черницю Марфу Нагу, — в Кремлівський Вознесенський монастир, де після прибуття до столиці мала зупинитися цариця. Аби ще і ще раз переконатися: до зустрічі його коханої все готове і готове на найнайвищому рівні, вище якого вже немає і бути не може. Черниця Марфа Нага, матінка його нещаслива (була царицею, а потім опинилася у вигнанні з дитям, ще потім — у монастирі, на довгі й довгі роки втратила сина, а це, зустрівши його, хоч і визнала за сина, але ні-ні та й десь глибоко в душі ворушився черв’ячок сумнівів: а чи він це, синок її рідний?), так ось черниця Марфа мала приготувати свою «дочку» (так вона вже називала Марину) до здійснення таїнств шлюбу і познайомити її із звичаями царського двору...
А тим часом у Вязьму були послані з нарочитими боярами нові подарунки: «8 очень богатых ожерелий, а также 8 кусков лучшей парчи». (Дмитрій чи не щодень вражав її дарунками — і коли він встигав, зайнятий царюванням?) Заодно до Вязьми в дарунок цариці царські конюхи і слуги — але під надійною охороною стрільців, — пригнали табун дорідних ногайських коней — бахматів. Їх цариця від щедрот роздала своїм дворянам — уродзонним шляхтичам її почту. І навіть слугам — за вірну службу!
Залишилися на місці і ті шатра, у яких цар бенкетував з воєводою Юрієм Мнішеком, тестем своїм, та відпочивав від мисливських забав, — за розробленим ним планом, у тих шатрах, як виїде з Вязьми, мала Марина провести останню ніч перед в’їздом до Білокам’яної.
Ось тут ми й підходимо до дещо... гм-гм... не дуже цнотливих новин, про те, що сталося, як Марина, виїхавши з Вязьми, долаючи дорогу на Москву, вже перед столицею зупинилася на останню ночівлю...
І буцімто в тих шатрах.
Але все це — чутки, чутки, як і всі чутки — чи, принаймні, більшість з них — бездоказові, не підкріплені достовірними фактами. Одне слово, глухі чутки, що їх все ж записав — бодай і як чутки, — Станіслав Немоєвський, свояк Юрія Мнішека і, звісно, учасник весільного поїзду цариці. Так ось він...
Буцімто цар Дмитрій Іванович особисто приїжджав «уночі incognito». Вітати свою царицю.
Буцімто, приїхавши туди інкогніто — під виглядом якогось стрілецького воєводи чи перевіряючого боярина, цар, як вони залишилися тет-а-тет у великому шатрі, і вітав Марину з прибуттям до столиці його — і вже і її — царства, а вранці, ні світ ні зоря, подався до столиці, аби вже там привселюдно і врочисто вітати-зустрічати свою обраницю.
Але так це було насправді чи не так — хто тепер скаже достовірно — в той чи в той бік. Відомо, що царевич був і ненаситний, і нетерпеливий до жінок, тож міг зважитись на будь-яку авантюру — та ще зважаючи на те, що він її чекав з нетерпінням аж цілих два роки...
А з другого боку — це чутки.
Чутки, чутки, чутки, ніким достовірно не доведені (як, між іншим, і не спростовані). Просто чутки. Хоча і — це давно відомо — в кожній чутці (як, між іншим, і в кожному анекдоті) є своя частка правди.
До речі, про чутки...