Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Мовби коли в Підмосков’ї, на в’їзді до столиці, ставили шатра — все ті ж, у яких Марина мала провести свою останню ніч перед прибуттям до Білокам’яної, — цар Дмитрій Іванович таки приїздив. Але вдень. Хоча теж інкогніто, оточений всього лише десятком вершників. І їздив туди виключно для того, аби на власні очі переконатися, що там все гаразд. Приїздив, можна б сказати, з інспекційною метою, аби переконатися ще і ще, що там і справді все готове до зустрічі цариці, — шатра на своїх місцях, і в них Марині буде вельми зручно, затишно й безпечно (заодно подбав і про додаткову охорону). А ще цар — як кажуть, за одним рипом — оглянув гусар — навіть кілька разів їх вишикував і ганяв, як на плацу, аби вони красиво і хвацько зустріли царицю. Також проінспектував алебардників, муштрував і стрільців. Звідти його величність послав її величності нову карету і 12 коней «в яблуках» — вся Вязьма, не кажучи вже про царицю, була вражена таким дарунком. (Пізніше керівник царської охорони Жак Маржерет захоплено згадуватиме урочистий в’їзд Марини Мнішек до столиці в кареті, запряженій ногайськими жеребчиками («білі з чорними плямами, яко тигри чи леопарди, які були так схожі, що трудно було відрізнити одного коня від іншого коня...»).
Це, як уже мовилося, чутка № 1 — про те, що цар інкогніто інспектував тих, хто під Москвою мав зустрічати царицю й прискіпливо оглядав приготовлені для неї шатра, місця для урочистої зустрічі, охоронців і слуг...
Чутка № 2 — це та, що він буцімто вночі — теж, звісно, інкогніто — провідав царицю в одному з тих шатер, як вона ночувала перед в’їздом до Москви, і теж лишився... гм-гм... задоволеним. Але яка з цих чуток правдива, билиця, а не поговір, не якийсь там апокриф, — хто тепер підтвердить.
Одне можна сказати (давнє і мудре): диму без вогню не буває... Щось таки... гм-гм... «горіло», коли по Москві поповзли такі чутки. Та й шила, як відомо, в мішку не втаїш.
Але ж існує ще й третя чутка — чутка № 3 — про ті події.
Буцімто коли боярин і довірена особа царя Петро Басманов зустрів на під’їзді до Москви царицю Марину з почтом і супроводжував її (на чолі знатних бояр та дворян) до Москва-ріки, де був наведений — уже згадуваний тут — «дивовижний міст» без опор, а тільки підвішений на канатах, то там нібито був і сам... цар. Буцімто вулицями у дві шеренги стояли все ті ж «пристойно зодягнені» вершники, серед яких — все та ж чутка № 3 — на якійсь вулиці, чи вже при в’їзді до Кремля, — і був присутній цар Дмитрій — звісно, інкогніто. Для цього вбраний як «простий дворянин».
Вважається, що Марина, зарані і старанно дотримуючись всіх канонів, готувала себе до того дня, коли вона приїде до Москви і зустрінеться зі своїм повінчаним подружжям. Та заодно готувалася й до зустрічі зі своїми новими підданими; а для цього моменту треба було мати чисту, відкриту душу — без гріхів, без дратувань і, не доведи Господи, недобрих задумів. Вона мала бути чистою, як безгрішна дитина. А тому істинній християнці треба було висповідатися і причаститися, себто прилучитися до Святих Тайн.
Приступаючи до Тайн, людина спершу має поститися кілька днів, а відвідуючи церковні служби, згадувати свої гріхи, сумувати і молити Господа про помилування її. А вже тоді йти до священика, який здійснює сповідь біля аналою, на якому лежить хрест і Євангеліє, та каятись у гріхах.
Ось тут така людина має бути як ніколи щирою, правдивою і відвертою — без цього вона на може долучитися до Святих Тайн. Отець, бачачи щиросердечне покаяння, покладає вінець єпитрахилі на схилену голову того, хто кається, і читає відпускну молитву, прощаючи гріхи від імені Самого Ісуса Христа та осіняючи її хресним знаменням.
Поцілувавши хрест, відходить із заспокоєним сумлінням і благає Господа сподобити його причастя своїх Тайн. Після цього він підходить до святої чаші і причащається святих Тайн, споживаючи у вигляді хліба і вина істинне тіло Христове й істинну кров Христову.
Після причастя читаються ще подячні молитви.
Звичайно, в похідних умовах цей ритуал був дещо простішим. Рано-вранці Марина запросила до себе отця Каспара Савицького і вперше висповідалась у нього і причастилася — за всіма канонами. І відчула таку легкість на душі, ясність і чистоту в тілі і помислах, що, зворушена і подивована тим новим для неї станом, аж заплакала. І сльози її були радісні, ті сльози, що очищують душу. Відчувала: віднині душа її чиста й відкрита, помисли її благі й добрі, і вся вона аж світилася тихою радістю й умиротворенням. Все. Віднині вона вручала себе долі і готова була до майбутніх випробувань, відчуваючи, що вони будуть нелегкими. Але чим вони будуть тяжкішими, тим з більшим достоїнством вона їх зустріне.