Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Отець Савицький, благословивши Марину, лагідно, але настирливо просив її впливати на московського царя, аби він виконав свої обіцянки, дані королю Сигізмунду ще під час свого перебування в Речі Посполитій, і пообіцяв і в майбутньому допомагати своїй духовній дочці, — якщо, звичайно ж, цариця в майбутньому дасть йому можливість бувати у неї в Кремлівському палаці...
А закінчив своє напучення притчею про святого Христофора, під чиїм омофором і рухався її весільний поїзд:
— Це трапилося давним-давно, коли Христофор — до речі, його ім’я тоді було Репрев, що з грецької перекладається як «пригноблений», «осуджений» і взагалі «поганий», — ще не спізнав істинної віри, віри Господа нашого. Він був тоді поганином, язичником. І шукав собі могутнього володаря, якому й бажав служити. От пішов він на службу до царя, думаючи, що цар наймогутніший. Але швидко виявилося: цар теж боїться. І боїться Сатани. Покинув він царський двір і запропонував свої послуги Сатані. Але швидко виявилося, що й Сатана не всемогутній, адже тремтить, як побачить хрест... І тоді він пішов на пошуки такої великої сили, більшої за яку вже й бути не могло. І знайшов таку силу — силу вчення Христа. Але щось і тут його ще непокоїло. Зустрівшись з убогим пустельником, він звернувся до нього із запитанням, що його хвилювало: «Де Христос?» — «Всюди», — відповів старець. «А як же мені служити Йому?» Пустельник і відповів: «Молись і трудись»... Сей заповіт святий Христофор і нам заповів: Господь усюди, а тому — молись і трудись... Бог, кажу, всюди, і своїми молитвами і трудами ти будеш всюди Йому служити. Тому й передаю тобі, дочко наша, заповіт святого Христофора, під чиїм захистом ти їдеш в Московію, в царство своє: всюди, де б ти не була — на батьківщині чи й далеко за її межами, молись і трудись нашому Господу, адже Він усюди. У тім числі й у Московії. І коли ти завжди будеш з Господом, то й Господь завжди буде з тобою, дщер моя. І в радощах, і в печалі, у щасті й у горі. І ти витримаєш усі випробування, які Він тобі пошле, дочці своїй. Пам’ятай, Господь посилає лише ті випробування, які людина здатна витримати.
В дорозі було зачитано послання папи Павла V, у якому римський понтифік наставляв Марину, як їй, католичці, поводитися в чужій православній країні, запевняв дщер свою, що «мы будем впредь изъявлять твоей светлости чувства отцовской нашей любви; тебя, подобно новому растению, посаженному в ветрограде Господнем, будем орошать честными благословениями, чтобы, принося ежегодно счастливый плод, ты множилась подобно виноградной лозе, осеняющей дом твой. Благословением Господним, дочь моя, да будут благословенны все сыны твои, от которых мы ожидаем, что они будут такими, какими их хочет видеть церковь... то есть всегда готовыми к распространению веры Христовой».
I Марина Мнішек, духовно очищена й просвітлена, сіла до розкішної карети і вирушила у своє майбуття, повторюючи, як заклинання: що буде, те й буде, а буде так, як Бог дасть. Тож, як належить чеснотливій християнці, прийму його випробування, і це лише зміцнить мене у вірі моїй.
За церемонією, затвердженою самим царем, Марина в кареті спершу мала під’їхати до шатер, поставлених «перед самим градом», а вже там царицю у всій пишноті зустріне «Государев двор».
«Коли вийшла цариця до шатер, там зустріли її від імені царя і звернулися до неї із вдячними речами, приймаючи її у свій столичний град і також радуючись її щасливому і доброму здоров’ї та приїздові...»
І далі:
«Там же, виїхавши влад і святково, воєводи, князі, думні бояри і увесь царський двір зустріли царицю із звичайними для свого народу церемоніями».
І там же подарували Марині від царя карету.
Ще одну.
О, що то була за карета! Диво з див! Марина до кінця свого життя не зможе її забути. Де взяти фарб, аби змалювати ту карету, де взяти слів, бодай і найзахопливіших, аби достойно описати той витвір московських каретників!
Біографи Марини Мнішек ще довго писатимуть, що то була «казкової краси карета», опис якої залишили члени почту польських послів: «Висока велика карета» була «за московським зразком, червоним золотим глазетом покрита, всередині оббита соболями і вся визолочена, і золотими зорями помережана; ступиці коліс покриті листовим золотом, а спиці пофарбовані блакиттю. Спереду, де має бути скриня, стояли два чоловіки, зодягнені по-англійському, тримаючи в руках золоті розани», зверху карети — золотий орел; з боків вона прикрашена коштовним камінням, перлами і золотом. А ще хтось загледів, що «всередині лежали подушки, прикрашені перлами». В кареті сидів «гарний маленький арап (східна екзотика, модна тоді при дворах європейських монархів), який тримав на золотому ланцюжку мавпочку, з якою грався...».