Марина — цариця московська

2 травня за юліанським календарем, прийнятим в Московській державі, столиця мала зустрічати свою нову царицю Марину Юріївну Мнішек, полячку із знатного в Європі шляхетного роду. Церемонія зустрічі була продумана і спланована до найменших дрібниць і схвалена на найвищому рівні в царстві. Так, наприклад, челядь цариці з возами, що ними вони могли б зіпсувати урочистість процесії, в Москву відправили заздалегідь, а сама Москва вже який день готувалася до зустрічі головної героїні незвичайного дійства.

Москві, російській столиці, на той час, як вона приготувалася зустрічати Марину Юріївну, — якщо рахувати з 1147 року, коли — за Іпатіївським літописом — суздальський князь Юрій, прозваний за схильність до загарбування чужих земель Довгоруким, повертаючись з походу на Новгород, послав своєму родаку і союзнику чернігівсько-сіверському князю Святославу Ольговичу запрошення прибути на воєнну раду: «Приди ко мне, брате, в Москов!», — вже виповнилося 459 років.

Для міста — та ще для столиці — всього нічого, юний вік, але Москва (Москов) існувала і до згадуваного 1147 року і належала «боярину некому, богату сущу, йменем Кучко Стефану Ивановичу». Недарма ж її ще раніше прозивали Кучковим. Сам Стефан Іванович був одним з в’ятицьких старійшин і мав у тих краях села, що їх називали збірною назвою — села Кучки.

І було первісне Кучкове, що згодом стало Московим, у вигляді невеличкої дерев’яної фортечки (або ж — «крепост­ци») — «на устье Неглинной выше реки Яузы», тобто там, де вона й нині стоїть. Ще раніше тієї фортечки на тім місці був просто двір боярина Кучки, що згодом розрісся до невеликого укріплення з сільцем біля нього. Край той у ті часи був болотяним, лісистим і, ніде правди діти, таки глухим, на далекій околиці Володимиро-Суздальського князівства. І раптом якесь непримітне сільце якогось Кучки стає столицею сильного і великого князівства під назвою Московське. А суть у тому, що французи виявилися правими, коли устами, здається, А. Дюма-батька проголосили: шерше ля фам. Шукайте жінку!

Зіграла свою видатну історичну роль у заснуванні Москви теж жіночка. Гарна і вельми спокусливо-зваблива молодичка, жона постарілого боярина Кучки. Така вона була гарна, що князь Юрко Довгорукий (і тут йому знадобилися його довгі руки й нахабство, яке часто навіть світом править) — як глянув, так і закохався в неї до безтями. І простягнув свої довгі руки до Кучкихи. А вона... Вона, бісова жінка, забувши про свого законного (хоч і постарілого на той час, але ж Богом їй даного мужа!), так і прилипла до прийшлого князя — молодого, сильного, вдатного з себе і вельми нахабного, що жінкам теж подобається. І так полонила Юрка, що Юрко той, не довго думаючи, убив Кучку (братів його теж повбивав, у домовини їх поскладав, а домовини пустив, як кажуть, у вільне плавання Плавучим озером в глухих лісах), — аби той не заважав йому любесенько користуватися його жоною. (Нe будь жмикрутом: сам покористувався, передай ближньому!) А фортечку його — разом з селами — захопив собі. Треба гадати, як придане його коханки. І тоді ж убивця Кучки та викрадач його жони «вызде на гору и обозрев с нее очима своими (ясно, що не чужими) семо и овамо по обе стороны Москвы-реки и за Неглинною, возлюби села оныя (тим більше, задарма їх відхопив, чому б і «не возлюбить»), и повелевает на месте том вскоре соделати мал древен град и прозва его званием реки тоя Москва-град по имени реки, текущая под ним». Справді-бо, матиме рацію А. Дюма-батько, коли пізніше вигукне: шерше ля фам! Ось яку видатну роль у виникненні Москви колись відіграла жінка, яка успішно закрутила голову молодому й дієвому князеві, — слава вам, жінки наші!