Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Поховання такого типу відомі у зарубинецькій культурі переважно на території Верхнього Подніпров’я. Але тільки у київській культурі вони становлять більшість поховань. Очевидно, поява нового виду трупоспалень означає переворот в ідеологічних уявленнях слов’ян. Якщо у зарубинецькій культурі були поширені «справжні» поховання з кремацією, що містили всі (або майже всі) кістки покійного, його їжу, питво, прикраси та зброю, то на пам’ятках III—V ст. основні ритуали, напевно, відбувалися біля поховального вогнища, а не біля могили. До ями клали тільки символ спалення, який мав забезпечувати покійному та відповідним жертвам перехід до іншого світу: жменю праху та вугілля, череп’я від посудин з їжею, кістки жертовних тварин. Зрідка у похованнях містилася заупокійна їжа та останні дари родичів у неперепаленому вигляді. Одне з поховань на могильнику Нові Безрадичі біля Києва, можливо, являло собою «хатку мертвих» — його відрізняла велика квадратна яма та порівняно багатий інвентар[378].

У третій чверті І тис. н. е. поховальна обрядовість ранньоісторичних слов’ян зазнала певних змін. Поховальний обряд слов’янських культур півдня Східної Європи вивчено нерівномірно — більшість могильників досліджено на території колочинської культури, яка за своїм походженням тісно пов’язана з пам’ятками київської культури III—V ст. Серед кількох сотень трупоспалень переважну більшість тут становлять ямні поховання на ґрунтових могильниках. Поруч з ними з’являються також поховання в урнах, які особливо численні в південно-східному регіоні культури. На могильниках Леб’яже і Княжий, Картамишево II переважають урнові спалення. Новий тип поховальної обрядності вивчено на могильнику Картамишево II у верхів’ях Псла: два-три ямні трупоспалення у кількох випадках мали сліди прямокутної огорожі з колод. У цьому можна вбачати повернення до ідеї «домовини» — захоронення в огорожі, що символізує житло. Іноді колочинські поховальні урни накривалися зверху іншою посудиною, у похованнях трапляються посудини-приставки, ножі, пряслиця, інший побутовий інвентар. У кількох похованнях знайдено наконечники списів, деталі престижного «антського» поясу — тут могли бути похованими військові вожді[379].

Значно менше досліджений поховальний обряд інших груп слов’ян Східної Європи, але й тут трупоспалення трапляються у двох варіантах: в урнах та ямах. Інколи спалені кістки накривалися перевернутим догори дном горщиком. Новим елементом стає невеликий курганний насип над похованням з кремацією. У празькій та частково колочинській культурах кургани з’являються, починаючи з VI—VII ст., можливо, під впливом звичаїв північно-західних сусідів — давніх литовців і змішаного слов’яно-балтського населення Подвіння та суміжних територій. Новий звичай наприкінці І тис. н. е. широко запроваджується на слов’янських землях. Набувши ряду локальних особливостей, він протримався понад п’ятсот, а місцями й більше років. Про язичницький обряд трупоспалення у радимичів, сіверян, в’ятичів та кривичів «Повість минулих літ» повідомляє, що після поминального банкету та ігрищ покійника клали на велике багаття, по кремації кістки зсипалися до невеликої урни. У який спосіб ховали урну, залишається не зовсім зрозумілим. Можливо, її ставили у спеціальний «будинок мертвих». У літопису немає свідчень про кургани, насипані над урновими спаленнями та відомі за археологічними джерелами[380].