Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Херсонська обл. Золоті поясні прикраси з хутора Келегеї. VII—VIIІ ст.

Кіровоградська обл. Глодоський скарб VII—VIII ст. Золотий медальон.

Крим. Скалистинський могильник. Глечик-ойнохоя. IX ст.

У складі багатоетнічної черняхівської культури присутність дако-фракійців, за археологічними матеріалами, чітко виявляється тільки у румунському Подунав’ї і меншою мірою в Молдові. Зате у формуванні старожитностей культури карпатських курганів вирішальну роль відігравало гето-дакійське населення, пізніше асимільоване слов’янами[392].

Значна частина земель, населених фракійськими народами, була підкорена Римською імперією. Найменший час перебувала під окупацією Дакія (106—271 рр. н. е.). Наслідком римського панування для місцевого населення була втрата рідної мови, місце якої заступив діалект провінційної латини. З нього згодом розвинулися східнороманські мови.

У ранньому середньовіччі у зв’язку з експансією слов’ян на Балкани починається новий етап слов’яно-східнороманських відносин, головним змістом якого були процеси взаємної асиміляції. У VI—VII ст. з України в Молдову та на схід Румунії просуваються слов’янські племена, що залишили пам’ятки празької культури. В своєму русі далі на південний захід вони розлилися по всьому Балканському півострову, подекуди створюючи культури змішаного типу. Так, у Придунайській низині у цей час з’являються пам’ятки типу Іпотешті-Кіндешті-Чурел, де, крім виразних празьких рис, у кераміці простежуються сліди гето-дакійської традиції та чітко видно вплив візантійського ремесла. У VIII—IX ст. у загальнослов’янській матеріальній культурі вирізняються риси, що виокремлювали східнослов’янську культуру із західної та південної. Східнослов’янські поселення типу Луки-Райковецької (в Румунії — тип Хлінча І) у цей період займали суцільну територію від Дніпра до румунських Східних Карпат, а по течії Нижнього Дунаю просувалися на територію Болгарії. У X ст. в ході експансії Першого Болгарського царства східнослов’янські поселення були витіснені з Подунав’я і поглинуті змішаним населенням балкано-дунайської культури[393].

Сліди давніх контактів слов’ян з фракійськими та східнороманськими народами збереглися, з одного боку, в румунській мові та топоніміці, а з іншого — у карпатських діалектах української мови та в етнографії.

До найдавніших германо-слов’янських зв’язків у Східній Європі можна віднести контакти між племенами ясторфської та зарубинецької культур. На території Лівобережного Полісся останнім часом віднайдено низку пам’яток «типу Харівки», що датуються III—ІІ ст. до н. е.[394]. На поселеннях знайдено своєрідну кераміку, з району сіл Ліски та Першотравневе (Менський район Чернігівської обл.) походить декілька короноподібних бронзових гривен, що знаходять аналогії серед ясторфських старожитностей Південної Прибалтики та у поєнешті-лукашівській культурі Прикарпаття. Германські племена, на думку дослідників, входили в число людності неоднорідної за складом пшеворської культури (територія сучасної Польщі). На активну інфільтрацію пшеворських традицій у зарубинецький масив вказують деякі форми кераміки, прийоми орнаментації, ряд особливостей поховального обряду, що фіксуються аж до Дніпровського Лівобережжя.