Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

До кінця І тис. н. е. відносять також свідчення про язичництво балтійських слов’ян. Одне з найбільших та найвідоміших у слов’янському світі святилищ Аркона на о. Рюген біля південного узбережжя Балтики. Цей храм був присвячений Святовиту. Тут, як і в храмі Триглава у Штеттині, за оракула був священний кінь.

Значно менше відомостей про витоки слов’янської релігії кінця І тис. н. е. На жаль, цей період скупо відбитий у писемних джерелах. Тому тут необхідно навести повідомлення одного з перших інформаторів про життя ранньоісторичних слов’ян (склавинів та антів) Прокопія Кесарійського: «Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків та здійснюють інші священні обряди. Долі своєї вони не знають і взагалі не визнають, що вона щодо людей має будь-яку силу... Вони вклоняються рікам та німфам, іншим божествам, приносять всім їм жертви та з допомогою цих жертв здійснюють і ворожіння»[367].

Навряд чи це повідомлення бездоганно відбиває сутність вірувань усієї маси слов’ян. Найімовірніше, такі судження висловлювали візантійцям представники антської знаті та воїни. Вчені вважають, що у цей період головними богами пантеону були верховні небесні боги Сварог та Стрибог, боги піднебесного простору — Даждьбог, Перун та ін., хтонічні (підземні) божества — Род, Велес, Мокош. Напевно, з дуже віддалених часів у міфології слов’ян та балтів збереглися божества з однаковими функціями: Перун та Перкунас, Велес та Вялніс. Втім, появу Хорса та Симаргла, божеств індо-іранського походження, у пантеоні східних слов’ян пояснити поки що важко.

Доцільно також навести повідомлення одного з авторів XII ст., який називає основні етапи розвитку язичництва. Спочатку слов’яни «клали треби упирям та берегиням», тобто приносили жертви злим та добрим духам. Як відомо з етнографії, проти упирів-вовкулаків чинили різні замовляння, щоб захиститися від них носили амулети-обереги. Народне мистецтво зберегло багато символів добра та родючості: зображення їх на одязі, посуді мало, на думку пращурів, відганяти «нечисту силу». Пізніше слов’яни «почали трапезу ставіті Роду та рожаніцам». Культ Роду та рожаниць, божеств родючості, був тісно пов’язаний із життєво важливими стихіями — сонцем, дощем, водою. Згодом слов’яни стали молитися головним чином Перуну, зберігаючи віру в інших богів. Отже, культ Перуна — бога громовиці, війни та зброї — склався досить пізно і пов’язаний із розвитком дружинного, військового стану суспільства[368].

Разом з тим залишається недостатньо з’ясованим питання, чи мали давні слов’яни до останніх століть І тис. н. е. спеціальні святилища для жертвоприношень, чи обряди творилися у священних гаях та інших сакральних місцях, як це було у найближчих сусідів та родичів слов’ян — балтів та германців. Автор «Повісті минулих літ» повідомляє про існування у східних слов’ян культу священних гаїв, озер та криниць. Можливо, великі ритуальні споруди виникли наприкінці І тис. н. е. як наслідок значних змін в ідеології, зумовлених розвитком ранньокласових відносин.