Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Зараз велай. — Миросів голос звучав глухо: він прикрив обличчя руками.
— А! Ну, добре. Дивіться, Амаїв спить… — Ми всі поглянули на дитину, яка згорнулась калачиком у мене під боком.
— Вона могла б бути найкрасивішою, — сказала Ларіс.
Наступного дня, коли ми були вже готові рушати, а я зібрався піднятися на своє місце, дівчина на ім'я Ларіс підбігла до мене. Вона ще не зачесалася, і скуйовджені кіски метлялися по боках її широкого обличчя з твердим, рішучим підборіддям. Вона схопила мене за руку в тіні густої акації скраю порожнього подвір'я.
— Ти справді евнеаньї? — запитала задихано. І, не чекаючи відповіді, притиснула мою долоню до свого живота, закривши очі, в довгому, хтивому русі. Від неї сильно тхнуло тейвою і задавненим потом, і я відчув огиду. Ларіс відпустила мене, зайшовшись своїм нестримним сміхом. — Дякую, евнеаньї, — проказала, і зубчаста тінь від акацієвих гілок перерізала її усмішку. — Коли прийде мій час, я понесу.
Глава шістнадцята
Мужність Хівнавіра
Самотність оточувала нас дедалі щільніше: ми наближалися до межі країни.
Вона, звісно, не була кінцем відомого світу: це місце, позначене на мапах страшним словом Ладьяніт, «без води», лежало по інший бік пустелі, за горами Дуоронвей. Та після плодючості й тепла Долини голизна пагорбів Тевроана, що нас оточила, засліпила мене. Вперше за усю подорож дорога виявилася настільки занедбаною. Всуціль вкриті вибоїнами камені наче казали: їдь, якщо хочеш, але… під власну відповідальність.
Одного дня ми залишили нашого коня й карету в стайні придорожньої корчми і спустилися до річки, щоб сісти на пором. Камені котилися нам під ногами, і вітер підхоплював глинисту куряву, вітер без назви, що стало дме в одному напрямку, холодніший за всі вітри, що я досі спізнав, перш ніж ступив у цю пустелю. Жрець вже міг ходити, але не розмовляв і не знімав плаща; коли ми, ковзаючись, спускалися до краю води, він чіплявся своєю слабкою рукою за Миросове плече. Залогу порома складали раби. Коли ми відходили од берега, молода дівчина на човні, наречена, плакала і намагалася сховати обличчя під темною мантильєю.
На протилежному березі цієї ріки, великого Ільбаліну, я мав зустрітися з тілом ангела. Ріка, що облямовувала нагір'я, наче разок намиста на подолі жіночої спідниці, була для мене такою ж священною, як і для стародавніх олондрійців і горян з Тевроана, які називали її річкою Бога Даїмо. Ця вода, що виблискує м'яким світлом під сірим небом, занесе мене до Джіссавет і до свободи. Смерділо рибою й гниллю, як на морі. На палубі евменієць у чорному тюрбані продавав фігурки богів, вирізьблені з вепрячих зубів.
На іншому боці ріки лежало село Клах-не-Вій. Глиняні стіни, вітряні завулки, вози та віслюки, сидр у єдиній затрапезній кав'ярні. Стіни й підлога тут були чорні від кіптяви, сушену дичину продавали смужками, а селяни не вміли грати в лондо. Мирос вийняв власне гральне приладдя — шматки слонової кістки — і спробував їх навчити, але вони дивилися на нього з підозрою і продовжували смоктати свої люльки. Зрештою, він обпік собі руку, намагаючись обертати рожен над норовливим вогнем, і один з тих селян змастив йому опік соком алое.
Орем заповз в одну з тісних спалень, зробивши Миросу знак, аби йшов за ним і прихопив його скриню. За якийсь час Мирос вийшов звідти, залишивши дядька на самоті. Наступного разу я побачив Орема вже після години кебма: він увійшов до загальної зали, і в першу чергу кинулася в очі його перука, що відсвічувала багрянцем у світлі гасових ламп. На ньому було темно-червоне убрання з шипованим коміром і плащ на золотій підкладці. Він холодно усміхнувся мені штучними зубами. Очі йому блищали. Він був прекрасний; являв собою чудово виконану ікону для поклоніння. Цілком можна було повірити, що він ніколи не помре.
Після того, як ми поїли, Мирос одійшов і сів біля вогню. Орем потер свої воскові, витонченої форми руки; тихо клацнули персні на пальцях.
— Отже, ти почав, — звернувся він до мене. — Чи не так?
— Що почав? — перепитав я, хоча знав, про що йдеться.