Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
У газетах... На радіо й телебаченні горлали: правди, правди!! На мітингах вимагали: правди! Ну кепсько, дуже кепсько... Препогано! Скоро всі здохнемо! Зникне нація!! Кому вона треба, така правда? Коли в Конвент вдерлися юрби й вимагали стратити Робесп’єра, вони що, мали рацію? Підкоритися юрбі, стати юрбою... Ми мусили не допустити паніки... Моя робота... Обов’язок... (Мовчить). Якщо я — злочинець, то чому моя внучка... Моє дитя... Вона також хвора... Дочка її народила тої весни, привезла до нас у Славгород у сповиточку. У візочку. Вони приїхали через кілька тижнів після вибуху на станції. Вертольоти літають, військові машини на шляхах... Жінка просила: «Треба їх відіслати до родичів. Вивезти звідси». Я був першим секретарем райкому партії... Я категорично заборонив: «Що люди подумають, якщо я свою дочку з малою дитиною вивезу? Їхні ж діти тут лишаються». Тих, хто втікав, рятував свою шкуру... Я їх викликав у райком, на бюро: «Ти комуніст чи не комуніст?» Люди перевірялися. Якщо я злочинець, то чому я вбивав власну дитину? (Далі неврозумливо). Я сам... Вона... У моєму домі... (За якийсь час заспокоюється).
Перші місяці... В Україні — тривога, а в нас у Білорусі все спокійно. Посівна в розпалі. Я не ховався, не відсиджувався по кабінетах, а гасав полями, лугами. Орали, сіяли. Ви забули, що до Чорнобиля атом звали мирним трудівником, пишалися: живемо в атомну еру. Атомного страху не пам’ятаю... Тоді ми ще не боялися майбутнього... Ну, що таке перший секретар райкому партії? Звичайний чоловік із звичайним інститутським дипломом, найчастіше інженера чи агронома. Хтось іще скінчив вищу партійну школу. Я знав про радіацію те, що нам устигли прочитати на курсах цивільної оборони. Там я ні слова не чув про цезій у молоці, про стронцій... Ми везли молоко з цезієм на молочарні. Здавали м’ясо. Косили сорокакюрійну траву. Виконували плани... З усією відповідальністю... Я їх вибивав... Планів ніхто з нас не знімав...
Один штрих. До портрету, так би мовити... У ті перші дні люди відчували не тільки страх, а й піднесення. Я — людина, у якої нема інстинкту самозбереження. Це нормально, бо сильно розвинене почуття обов’язку... Таких було тоді багато, не я один... У мене на столі лежали десятки заяв із проханням: «Прошу послати в Чорнобиль». За велінням серця. Люди готові були жертвувати собою, не вагаючись і не вимагаючи нічого натомість. Хоч би що ви там писали, а він був, радянський характер. І була радянська людина. Що б ви не писали, як би хвацько не одрікалися... Ви ще пожалієте за цією людиною... Згадаєте про неї...
Приїжджали до нас учені, вони сперечалися до вереску. До хрипу. Підходжу до одного: «Наші діти в радіаційному піску бавляться?» А він мені у відповідь: «Панікери! Дилетанти! Що ви тямите в радіації? Я ядерник. От відбувся ядерний вибух. Через двадцять хвилин по тому я їхав до епіцентру уазиком. Плавленою землею. Що ви паніку зчиняєте?» Я їм вірив. Я викликав до себе в кабінет людей: «Братці! Я втечу, ви втечете. Що люди про нас подумають? Скажуть, що комуністи дезертирували?» Якщо не переконував словами, емоціями, діяв інакше: «Ти патріот чи не патріот? Якщо ні — клади партбілет на стіл. Кидай!» Дехто кидав...
Щось почав підозрювати... Були здогади... Уклали ми з Інститутом ядерної фізики угоду на обстеження наших земель. Вони беруть траву, беруть шар чорнозему й везуть туди, до себе в Мінськ. Роблять там аналізи. А потім дзвонять мені: «Організуйте, будь ласка, транспорт, щоб забрав ваш ґрунт назад». — «Ви що, жартуєте? До Мінська чотириста кілометрів... — мені ледь слухавка з рук не випала. — Везти землю назад?» — «Ні, — відповідають, — не жартуємо. У нас ці проби за інструкцією підлягають захованню в могильник, у підземний залізобетонний бункер. Із цілої Білорусі до нас везуть. За місяць заповнили нам наявну місткість по саме нікуди». Ви таке чули? А ми на цій землі оремо, сіємо. Діти наші на ній бавляться. Із нас вимагають план по молоку й м’ясу. Із зерна гнали спирт. Яблука, груші, вишні йшли на соки...