Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
Я бачила одним-єдиний добрий фільм про війну. Назву забула. Фільм про німого солдата. Він мовчав увесь фільм. Віз вагітну німкеню, вагітну од російського солдата. І народилась дитина, в дорозі народилася, на возі. Він її підняв на руки, й дитина пісяє йому на автомат... Чоловік сміється. Це в нього як мова, цей його сміх. Дивиться на дитину, на свій автомат і сміється... Кінець фільму.
У фільмі нема росіян, нема німців. Є страховище — війна. І є чудо — життя. Але тепер, після Чорнобиля, усе змінилося. І це також. Змінився світ, він більше не здається вічним, яким був іще недавно. Земля ніби раптом зменшилася, зробилась маленька. Ми позбулися безсмертя — от що з нами стало. Втрачено відчуття вічности. А по телевізору я бачу, як щодня вбивають. Стріляють. Сьогодні стріляють люди без безсмертя. Одна людина вбиває іншу... Після Чорнобиля...
Щось дуже невиразне, ніби здалеку... Мені було три рочки, коли нас із мамою вивезли в Німеччину... У концтабір... Я пам’ятаю все — гарним... Може, у мене зір так улаштовано. Висока гора... Падав чи дощ, чи сніг. Велетенським чорним півколом стояли люди, у всіх номери. Номери на черевиках. Так чітко, яскраво-жовтою фарбою на черевиках... На плечах... Скрізь номери, номери... Колючий дріт. На вишці стоїть чоловік у касці, бігають пси, гавкають гучно-гучно. І ніякого страху. Двоє німців: один великий, гладун у чорному, другий маленький — у брунатному костюмі. Той, що в чорному, показує кудись рукою. З темного півкола виходить чорна тінь і робиться чоловіком. Німець у чорному починає його бити... А чи то дощ, чи то сніг падає... Падає...
Пам’ятаю високого вродливого італійця. Він цілий час співав... Моя мама плакала, й інші плакали. А я не могла втямити, чому всі плачуть, коли він так гарно співає?
У мене були етюди про війну. Я пробувала. Нічого не виходило. Я ніколи не поставлю спектаклю про війну. Не вийде в мене.
У чорнобильську зону ми повезли веселий спектакль «Дай води, криничко». Казку. Приїхали в райцентр Хотимськ. Там є сиротинець, притулок для дітей-сиріт. Їх нікуди не вивезли.
Антракт. Вони не плещуть. Не встають. Мовчать. Друге відділення. Скінчився спектакль. Знов не плещуть. Не встають. Мовчать.
Мої студенти в сльози. Зібралися за лаштунками: що з ними? Потім ми збагнули: вони вірили в усе, що діялося на сцені. Там цілий спектакль чекають чуда. Звичайні діти, домашні діти розуміли, що це — театр. А ці чекали на чудо...
У нас, у білорусів, ніколи не було вічного. Ми не мали навіть вічної землі, весь час її хтось забирав, затирав наші сліди. І ми не могли жити вічним, як у Старім Заповіті написано: той породив такого-то, той такого-то. Вервечка, сув’язь... Ми не знаємо, що з цим вічним робити, ми не вміємо з ним жити. Негодні його осягнути. І от його нам, нарешті, даровано. Наше вічне — це Чорнобиль. От воно в нас і з’явилося... І ми? Ми сміємось. Як у давній притчі... Люди співчувають чоловікові, в якого згоріла хата, хлів... Усе згоріло... А той у відповідь: «Ну, дак зате ж скільки мишей ляснуло!» — і шапкою весело об діл. От у цьому він весь — білорус! Сміх крізь сльози.
А наші боги не сміються. Наші боги — страдники. То в давніх греків були веселі боги, розсміяні. А що, коли фантазії, сновидіння, анекдоти — то також тексти? Про те, хто ми? Але ми не вміємо їх читати... Я всюди чую ту саму мелодію... Снується й снується... Не мелодія, не пісня, а голосіння. Це запрограмованість нашого народу на всяку біду. Неперебутнє чекання біди. А щастя? Щастя — річ минуща, негадана. Народ каже: «одна біда — не біда», «од біди києм не оборонишся», «що не мах, то все біда по зубах», «не до коляди, як повна хата біди». Крім страждання, у нас нічого іншого нема. Нема іншої історії, іншої культури...
А мої студенти закохуються, народжують дітей. Але вони в них тихенькі, кволенькі. Після війни я вернулася з концтабору... Жива! Тоді треба було тільки вижити, моє покоління досі дивується, що воно вижило. Я могла замість води їсти сніг, влітку не вилазити з річки, пірнати по сто разів, їхні діти не можуть їсти снігу. Навіть найчистішого, набілішого... (Поринає в себе).