Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Того ж дня... Двадцять сьомого квітня я вирішую виїхати в Гомельську область, суміжну з Україною. У райцентри Брагин, Хойники, Наровля, від них до станції лише кількадесят кілометрів. Мені потрібна повна інформація. Узяти прилади, заміряти фон. А фон був такий: у Брагині — тридцять тисяч мікрорентґен на годину, у Наровлі — двадцять вісім тисяч... Сіють, орють. Готуються до Великодня. Паски печуть, крашанки красять... Яка радіація? Що це таке? Жодних наказів не надходило. Зверху запитують зведення: як іде посівна, якими темпами? На мене витріщаються, як на божевільного: «Звідки? Про що це ви, професоре?» Рентгени, мікрорентґени... Мова інопланетянина.

Повертаємося в Мінськ. На проспекті торгують повним ходом пиріжками, морозивом, м’ясним фаршем, булочками. Під радіоактивною хмарою...

Двадцять дев’ятого квітня. Все пам’ятаю точно. Поденно... О восьмій ранку я вже сидів у приймальні Слюнькова. Пробиваюся, пробиваюся. Мене не приймають. І так до пів на шосту вечора. О пів на шосту з кабінету Слюнькова виходить один наш відомий поет. Ми з ним знайомі:

— Із товаришем Слюньковим обговорювали проблеми білоруської культури.

— Скоро не буде кому розвивати цю культуру! — вибухаю. — Ані читати ваших книжок, якщо ми зараз не відселимо людей з-під Чорнобиля. Не врятуємо!

— Та що ви?! Мені сказали, що там уже все погашено.

Прориваюсь-таки до Слюнькова. Змальовую картину, яку бачив учора. Треба рятувати людей! В Україні (я туди вже дзвонив) почалася евакуація...

— Що ці ваші дозиметристи (з мого інституту) по місті бігають, паніку сіють! Я радився з Москвою, з академіком Ільїним. У нас усе нормально. На прорив кинуто армію, військову техніку. На станції працює урядова комісія. Прокуратура. Там розбираються... Треба не забувати: йде холодна війна. Ми в оточенні ворогів...

На нашій землі вже лежали тисячі тон цезію, йоду, свинцю, цирконію, кадмію, берилію, бору, невідома кількість плутонію (в ураново-ґрафітових РВПК чорнобильського варіанту нароблявся збройовий плутоній, із якого виготовлялися атомні бомби) — загалом чотириста п’ятдесят типів радіонуклідів. Їхня кількість дорівнювала трьомстам п’ятдесяти бомбам, скинутим на Гіросіму. Треба було говорити про фізику. Про закони фізики. А говорили про ворогів. Шукали ворогів.

Рано чи пізно, а відповідати за це доведеться. «Ви станете вимовлятися, — казав я Слюнькову, — що ви тракторобудівник (колишній директор тракторного заводу) і на радіації не розумілись, а я ж фізик, я маю поняття про наслідки». Але як то? Якийсь там професор, якісь фізики сміють повчати Цека? Ні, вони не були зграєю бандитів. Найімовірніше — змова невігластва й корпоративности. Засада їхнього життя, апаратний вишкіл: не висовуватися. Годити. Слюнькова саме забирали до Москви на підвищення. От-от!! Гадаю, мав бути дзвінок із Кремля... Від Горбачова... Мовляв, ви там, білоруси, не зчиняйте паніки, Захід і без того галасує. А правила гри такі, що коли не вгодите вищому начальству, вас не підвищать на посаді, виділять не ту путівку, дадуть не ту дачу... Треба сподобатися... Були б ми й далі закритою системою, за залізною завісою, люди дотепер би мешкали коло самої станції. Засекретили б!! Згадайте: Киштим, Семипалатинськ... Сталінська країна. І далі сталінська країна...