Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Горілка цінувалась дорожче від золота. Купити неможливо. У довколишніх селах повипивали все: горілку, самогон, лосьйон, добралися до лаків, аерозолів... На столі — трилітрова банка самогону або авоська з одеколоном «Шипр». І балачок-балачок... Серед нас були вчителі, інженери... Повний Інтернаціонал: росіяни, білоруси, казахи, українці. Філософські дискусії. Про те, що ми — бранці матеріалізму, а матеріалізм обмежує нас предметним світом. Чорнобиль — вихід у безмежність. Пригадую, як дискутували про долю російської культури, про її потяг до трагічного. Без тіні смерти нічого не дається зрозуміти. Тільки на ґрунті російської культури дасться осмислити катастрофу. Тільки вона одна до цього готова... Жила передчуттям... Боялися бомби, атомного гриба, а воно он як обернулося... Гіросіма — це страшно, але вже зрозуміло... А тут... Як дім горить од сірника чи стрільна, знаємо — ну, а це ні на що було не подібне. Доходили чутки, наче вогонь неземний, не вогонь навіть, а світло. Мерехтіння. Сяйво. Не синява, а блакить. І не дим. Учені раніше на місці богів красувалися, а тепер — скинуті янголи. Демони! Людська природа як була, так і лишилася для них таємницею. Я сам росіянин, із Брянщини. У нас сидить, розумієте, дід на порозі, хата перехнябилася, скоро розвалиться, а він філософствує, світ перебудовує. А ми — під самим реактором...

Залітали до нас газетні репортери. Знімали. Сюжети вигадані. Знімають вікно покинутого дому, кладуть перед ним скрипку. І називають — чорнобильська симфонія. А там нічого не треба було вигадувати. Хотілося все зафіксувати в пам’яті: розчавлений трактором глобус на шкільному подвір’ї, почорнілу випрану білизну, що вже кілька років на балконі висить, постарілих від дощу ляльок... Занедбані братські могили... Трава на них увиш із гіпсовими солдатами — пам’ятниками, а на гіпсових автоматах — пташині гнізда. Двері дому вибито, вже його обнишпорили мародери, а вікна завісками позаслонювано. Люди пішли, лишилися в хатах жити їхні фотографії. Як душі. Не було нічого незначного, дрібного. Усе хотілося запам’ятати достеменно й докладно: пору дня, коли це побачив, колір неба, свої відчуття. Розумієте? Людина поїхала з цих місць назавжди. А що це таке? Ми — перші, хто пережив оце «назавжди». Не можна ні одної дрібнички проминути. Обличчя старих селян, схожі на ікони... Їм менш за всіх зрозуміло, що то таке сталося. Вони ніколи не покидали своєї хати, своєї землі. Приходили на світ, кохалися, добували хліб насущний в поті чола свого, продовжували рід... Дожидалися онуків... І, звікувавши вік, смиренно полишали цю землю, йдучи в неї, стаючи нею. Білоруська хата! Це для нас, городян, дім — машина для життя. А для них — цілий світ. Космос. Минаєш порожні села... І так хочеться здибати людину... Розорена церква... Ми вступили: пахло воском. Захотілося помолитися...