Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Зустріли на дорозі машину... Вантажівка сунула помалу, як на похороні... Із небіжчиком... Спинили. За кермом — молодий парубок. Питаю: «Мабуть, кепсько чуєшся, що так помалу їдеш?» — «Ні, я везу радіоактивну землю». А спекота! Курява! «Ти з глузду з’їхав! Тобі ще женитися, діти ростити». — «А де я ще зароблю п’ятдесят рублів за одну ходку?» За п’ятдесят рублів тоді можна було купити доброго костюма. І про доплати більше мови було, ніж про радіацію. Про доплати і якісь мізерні надвишки... Мізерні з огляду на ціну життя...

Трагічне й смішне поряд...

Сидять бабки на лавочках під хатами. Діти бігають. Заміряємо — сімдесят кюрі...

— Звідки діти?

— З Мінська на літо приїхали.

— Так у вас же радіація велика!

— Що ти нам розписуєш тую радіяцію! Ми її самі бачили.

— Так її побачити не можна!

— Оно, диви: хата недостроєна стоїть, люди кинули й поїхали. Страху набралися. А ми ввечері пішли й дивимось... У вікно дивимось... А вона під сволоком сидить, та радіяція. Лиха-прелиха й очі блищать... Чорна-чорнюща...

— Не може бути!

— От ми тобі присягнемо. На хреста!

Хрестяться. Весело хрестяться. Глузують чи то з себе, чи то з нас?

Після поїздок зійдемося в редакції. «Ну, як справи?» — питаєм одне одного. «Усе гаразд!» — «Гаразд? Ти подивись на себе в дзеркало, ти ж сивий приїхав!» Анекдоти з’явилися. Чорнобильські анекдоти. Найкоротший: «Хороший був народ — білоруси».

Отримала завдання — написати про евакуацію... На Поліссі є повір’я: хочеш повернутися додому, посади перед далекою дорогою дерево. Приїжджаю... В один двір заходжу, в другий... Усі дерева садять. У третій двір зайшла, сіла й заплакала. А господиня мені показує: «Дочка з зятем посадили сливу, друга дочка — чорну горобину, старший син — калину, а наймолодший — вербу. Ми вдвох із хазяїном — яблуньку». Прощаємося, вона просить: «У мене стільки полуниць — повен двір. Візьми в мене полуниць». Їй хотілося, щоб щось лишилося, якийсь слід по її життю...