Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Пам’ятаєте, був фільм про війну «Иди и смотри». Я його не змогла додивитися, знепритомніла. Там убивали корову. У неї зіниця на цілий екран... Одна зіниця... Як убивали людей, я вже не бачила... Ні!! Мистецтво — це любов, абсолютно в цьому переконана! Не хочу вмикати телевізор, читати сьогоднішні газети. Там убивають, убивають... У Чечні, Боснії... Афганістані... Я тяму трачу, зір мені псується. Жах... Він став звичним, навіть банальним. І ми так змінилися, що сьогоднішній жах на екрані мусить бути страшнішим од учорашнього. Інакше вже не страшно. Ми перейшли межу...

Вчора їду в тролейбусі. Сценка: хлопчик не поступився місцем дідкові. Той його шпетить:

— Будеш старим, тобі теж не вступляться.

— А я ніколи старим не буду, — відповідає хлопчик.

— Чого?

— Ми всі скоро помремо.

Довкола розмови про смерть. Діти думають про смерть. Але ж це те, над чим під кінець життя замислюються, не на початку.

Я світ бачу сценками... Вулиця для мене — театр, дім — театр. Людина — театр. Ніколи не запам’ятовую подію загалом. А — в деталях, жестах...

Усе переплуталося в мене в пам’яті, склубочилось. Чи то з кіно, з газет... Чи то я десь бачила, чула... Підгледіла?

Бачу: бреде закинутою сільською вуличкою скажена лисиця. Тиха, лагідна. Як дитина... Лащиться до здичавілих котів, курей...

Тиша... Там така тиша! Зовсім інакша, як тут... І зненацька серед цієї тиші дивна людська мова: «Ґоша хороший. Ґоша хороший». Гойдається на старій яблуні заржавіла клітка з відчиненими дверцятами. Хатній папужка сам до себе балакає.

Починається евакуація... Опечатали школу, колгоспну контору, сільраду. Удень солдати вивозять сейфи й документи. А вночі селяни школу розтягають, те, що в ній лишилося. Волочать книжки з бібліотеки, дзеркала, стільці, сантехніку, здоровенний глобус... Хтось останнім... Під ранок прибіг, уже порожньо. Набрав порожніх пробірок у хімлабораторії.

Хоча всі знають — за три дні їх також вивезуть. Усе покинуть.

Навіщо я це збираю, бережу? Я ніколи не поставлю спектаклю про Чорнобиль, як не поставила жодного спектаклю про війну. У мене ніколи не буде на сцені мертвої людини. Навіть мертвого звіра або пташки. У лісі підійшла до сосни, щось біліє... Думала, гриби, а воно мертві горобці догори груденятами. Там, у зоні... Я не розумію смерти. Я перед нею спиняюся, щоб не здуріти. Не перейти... На той бік життя... Війну треба показувати так страшно, щоб люди блювали. Щоб захворіли... Це не видовище...

У ті перші дні... Ще жодного знімка не показали, а я вже собі уявляла: обвалені перекриття, зруйновані стіни, дим, бите скло. Кудись везуть принишклих дітей. Гирилиці машин. Дорослі плачуть, а діти — ні. Ще жодного знімка не оприлюднили... Мабуть, якщо розпитати людей, іншого образу жаху в нас не існує: вибух, пожежа, трупи, паніка. Я це з дитинства пам’ятаю... (Вмовкає). Але про це потім... Окремо. А тут... Трапилося щось незнане... Це інший страх. Його не чутно, не видно, ні барви, ні запаху, а фізично й психічно ми міняємося. Змінюється формула крови, змінюється генетичний код, змінюється ландшафт. І що б ми не думали, не робили... От я вранці встаю, п’ю чай... Іду на репетицію до студентів... А воно наді мною висить... Як знак... І як питання. Я не маю з чим це порівняти. З дитинства пам’ятаю щось зовсім до цього неподібне...