Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Ви не помилилися.
— Тоді я вирішила покінчити з цим раз і назавжди. Я завезла до одної хатини на південь звідси деякі припаси і залишила там оцього «форда». А сама повернулася.
Вона вискочила зі старого «форда» й повела мене до задніх дверей будинку.
— Уночі я скрізь засвітила світло, ввімкнула музику, наготувала їжі, повідчиняла всі двері та вікна, а коли він з’явився, побігла на берег, гукнула: «Йди ти під три чорти!» — та й у воду. Він так отетерів, що навіть не подався за мною, чи, може, й подався, але скоро повернув назад. А я запливла метрів на двісті й спокійнісінько лягла собі горілиць. Дивлюся: стоїть на березі, чекає. Із півгодини стояв, а потім як дремене! Геть перепудився, бідолаха. Ну, а я попливла попід берегом на південь і вийшла з води проти свого старого бунґало поблизу Плайя-дель-Рей. Сіла на веранді, їла бутерброд із шинкою, запивала шампанським і почувалася пречудово. Відтоді й ховалася там. Ви вже пробачте, синку, що завдала вам прикрощів. У вас усе гаразд? Дайте я вас поцілую. Без фізіології.
Вона поцілувала мене, відімкнула будинок, а тоді ми пройшли до чільних дверей, що вели на прибережну терасу, й широко розчахнули їх, даючи вітрові шарпати завіси й мести на плитки піском.
— Господи, хто це в біса тут жив? — вигукнула Констанс. — Я наче власний привид, що повернувся додому. Мені тут уже ніщо не належить. Ви коли-небудь відчували, повернувшись після довгої відсутності, як усі предмети в домі — меблі, книжки, радіоприймач — немовби ображаються на вас, як ото занедбані коти? Не хочуть вас визнавати. Відчували? От і тут суща домовина.
Ми пройшлися кімнатами. Меблі, вкриті, наче простирадлами, білим порохом, занепокоєно ворушилися, невдоволені тим, що їх потурбували.
Констанс висунулась із чільних дверей і голосно гукнула:
— Гаразд, сучий сину! Хай тобі сто чортів! — тоді повернулася до мене. — Знайдіть ще шампанського. Замкніть будинок. У мене від нього мурашки по спині бігають. Геть звідси.
Тільки безлюдний берег та безлюдний будинок бачили, як ми від’їжджаємо.
— Ну як? — гукнула Констанс Реттіґан проти вітру.
Вона спустила брезентовий верх свого «форда», і ми мчали в потоці прохолодно-теплого нічного повітря, що розвівало нам волосся.
Зупинились ми на великій піщаній косі за будиночком край напіврозваленого причалу, і Констанс пішла перевдягтися в купальний костюм. На піску перед будиночком ще жевріли головешки від невеличкого багаття. Констанс підкинула на жар папір і тріски, а, коли зайнявся вогонь, поклала туди кілька сосисок на виделках. Відтак сіла поруч мене зі склянкою шампанського, пустотливо, наче мавпочка, поляскуючи мене по колінах і шарпаючи за чуба.
— Бачите оту купу плавнику? Це все, що лишилося від «Діаманта», кафе-дансингу на палях, спорудженого у вісімнадцятому році. Там колись сидів за столиком Чарлі Чаплін. За ним Д. У. Ґріффіт. А з того краю — я із Десмондом Тейлором. А ще Уоллі Бірі… Е, та чого там згадувати! Аж губи пече. Їжте, — вона раптом замовкла й кинула погляд на берег, що тягся у північному напрямку. — А вони не приїдуть сюди за нами, ні? Він, чи вони, чи хто там. Вони нас не бачили, правда? Ми назавжди їх позбулися?
— Назавжди, — сказав я.
Солоний вітрець ворушив багаття. Іскри злітали догори й зблискували в зелених очах Констанс Реттіґан.
Я відвів погляд.
— Але є ще одна, остання річ, яку я маю зробити.
— Що саме?
— Завтра годині о п’ятій поїхати й вичистити холодильник Фанні. Констанс відняла склянку від уст і спохмурніла.
— А чого це вам такого заманулося?
Я мусив щось придумати, аби не зіпсувати цієї ночі з шампанським.
— Один мій знайомий, художник Стрітер Блер, щоразу здобував на осінніх окружних ярмарках Блакитну стрічку за власноручно спечений хліб. Коли він помер, у холодильнику в його домі знайшли шість таких хлібин. Одну його дружина віддала мені. І я цілий тиждень уранці та ввечері їв по скибці того хліба з маслом. Боже, ото була смакота! І який чудовий спосіб прощатися з доброю людиною! Коли я мастив маслом останню скибку, той чоловік відійшов назавжди. Може, тому мені й хочеться забрати з холодильника Фанні всі її желе та варення. Розумієте?
Констанс ще не заспокоїлась.
— Так, — мовила вона зрештою.
Я відкоркував ще пляшку.
— За що вип’ємо?
— За мій ніс, — сказав я. — Нарешті минув той клятий нежить. Шість коробок паперових носовичків зужив. За мій ніс.
— За ваш прекрасний великий ніс, — мовила Констанс і випила.
Решту тієї ночі ми проспали там-таки на піску, почуваючи себе в безпеці за дві милі на південь від тих похоронних квітів, що плавали біля самого берега проти колишнього арабського форту покійної Констанс Реттіґан, і за три милі від помешкання, де скалилося жовтими клавішами Келове піаніно, а мій пошарпаний «Ундервуд» чекав, коли я повернуся рятувати Землю від марсіян на одній сторінці й Марс від землян на іншій.