Сестри Річинські. (Книга перша)

Тітка Меланія кинула вилку на тарілку з таким розгоном, що аж порцеляна задзеленчала. Хустина, якою Михайло витер чоло, була брудна, як онуча. Дома, перед самим від'їздом, пхнула йому дві чисті носові хустини, але забула зажадати від того йолопа уживаної, і от тепер скомпрометував він її перед всіма гостями!

Несторова, дарма що скаржилась на біль голови, переглянулася з Рузею, яка бридливо, демонстративно приклала до носа батистову напарфумовану хусточку.

— Та скажи щось. Чого стоїш, як стовп! — сіпнула Меланія чоловіка.

Михайло Річинський ще раз приклав пальці до горла і ще раз сухо кашлянув.

— У своїй парафії, прошу я вас, маю кільканадцять скомунізованих родин. Я хотів би знати, як інші отці радять собі з цим лихом…

— Село, отче парох, не родиться скомунізованим, воно поступово стає ним. Поступово, отченьку, поступово. А де ж ви були тоді, коли у вашій парафії була тільки одна скомунізована родина? Що ви зробили для того, щоб зразу, у зародку, вирвати ту заразу, га?

Не всі знали, що отець Свійко жартує. В нього самого у парафії з цим справи кепські. На останніх зборах читальні «Просвіта», незважаючи на всі легальні й не дуже-то легальні заходи з його боку, сельробівці захопили читальню в свої руки. Свійко, побоюючись догани з єпископату, на гвалт шукав заміни парафії, висуваючи як причину те, що по канікулах діти їдуть у школу до міста і йому треба парафії при залізничній станції.

Меланія, що не зносила Свійка, якому, на її думку, надто везло в житті, витягнула свою довгу, як у курки, шию, і, крутнувши нею вліво й вправо, запитала з викликом:

— Я чула, отче парох, що ви шукаєте парафії до заміни. Може, поміняєтесь з нами? Залізнична станція, парафіяльні будинки нові… дві тисячі душ…

— Скомунізованих, прошу пані добродійку, скомунізованих… Це деталь, яку не треба забувати.

Свійко аж ніс пощипував від задоволення, що може дошкулити Меланії, до якої палав антипатією ще з кавалерських часів. Вважав її обмеженою і ніколи не міг пробачити Михасеві його невдалого вибору.

Михася, як більшість знайомих, жалів, а тій відьмі дошкуляв, де тільки міг.

— Тим більша буде заслуга перед церквою і богом, — авторитетно втрутилась в розмову тітка Рузя.

Свійко розреготався.

Меланія глянула боком, наче курка на зерно, на Рузю і, перечекавши зі злою терпеливістю, поки у Свійка минеться напад реготу, почала знову:

— Вас питає Михась (Михайло, як риба, беззвучно розтулив уста й знову стулив їх), що зробили б ви в такому випадку: іде він з процесією святити поле однією дорогою, а якась їх демонстрація з червоною плахою на дрюках іде паралельною дорогою їм назустріч. І раптом, — так воно було, Михасю? — коли зрівнялись, тамті починають щось гукати до людей з процесії, і люди, як заворожені, впоперек полем переходять до тамтих. Залишились тільки ті, що несли хоругви, і кілька статечних газд. Михась просить вас відповісти, отче парох, — правда, Михасю, ти просиш? — що ви зробили б на його місці? Як ви повели б себе в такому випадку?

Замість Свійка, як у гучномовець, загув отець Олександр: