Сестри Річинські. (Книга перша)

На одному із засідань правління Львівської організації СПУ тодішній голова правління Ірина Вільде подала пропозицію: нумо, друзі, поїдемо бригадою у рідні села письменників і по тому, як прийматимуть односельчани свого земляка, «судитимемо про нього самого. Та ось перед сімдесятиріччям письменниці мені доручили бути ведучим у телефільмі про неї, і я разом з працівниками Львівського телебачення і, розуміється, з Іриною Вільде поїхав до її рідного села Веренчанки на Буковині, описаного в автобіографічному романі «Повнолітні діти».

Перше, що впало нам у вічі, — це безпосередній, невимушений контакт письменниці з людьми. Офіційна зустріч у сільському клубі перемінилася в задушевну розмову Ірини Вільде з ровесниками, в знайомство з молоддю (а чий ти, парубче, ага, Миколи Калфи; а ви, молодичко, донька Марії Шельми, — уточнювала родовід нових знайомих сільськими прозвиськами) — сцена зникла, сцени й не потрібно було, в залі утворилося коло, в якому Ірина Вільде почувалася, як дома. Нас приємно вражала рівність у розмові з партнером — дитина то чи поважна літня людина, — тонка делікатність і, головне, увага й любов до співрозмовника, з якого, можливо, письменниця брала матеріал, або ж скоріше — зіставляла з ним колись уявленого героя, перевіряючи тепер його життєвою моделлю.

І думалося: звідки це вміння долати такі серйозні — часові, просторові, вікові бар'єри? Звідки це вміння спілкування навіть із зовсім не знайомими людьми? Без цього хисту не можливе було б створення таких персонажів «Сестер Річинських», як Мариня, Йосип Завадка, Марічка Мартинчукова і десятки інших виписаних з матерньою любов'ю героїв!

Хто нагрів добротою серце письменниці, навчив її шанувати людину? Ірина Вільде писала в одній із своїх статей:

«Я можу з гордістю сьогодні сказати, виросла в ідеальній родині. Тепер тільки здаю собі справу, яке колосальне значення мала для формування мого світогляду та обставина, що я ніколи не чула, щоб батьки не те, щоб сварились, а говорили між собою в неприязному тоні. Батько мій був для мене зразком громадянських чеснот».

Зрілість — це дитинство, помножене на роки і збагачене досвідом. Саме в дитинстві, в атмосфері вчительської сім'ї села Веренчанки формувалася особистість письменниці. «У нас панував культ матері», — писала в тій же статті Ірина Вільде. А пригадаймо тепер жінок з творів письменниці: майже всі вони багаті на добро, жертовність, розум. Це ж ніхто інший, а мама виховала в дочці здатність наділяти потім теплом образи старої Річинської, Слави, Олі, Нелі, Стахи, Марічки.

Та не лише любов, а й ненависть прищеплювали батьки своїй дитині. Письменник Дмитро Макогону який усе життя боровся проти визиску трудящих, навчив дочку підходити до людей підлих, підступних, класово ворожих не з усмішкою доброти, а з почуттям непримиренності, з відкритим забралом. Тож з дитинства бере початок здатність Ірини Вільде малювати з іронією й сарказмом представників паразитарних класів — Безбородьків, Суліманів, Ілаковичів. Ще в дитячі роки викувалася в письменниці непідкупна чесність. Своє «вірую» підказали їй твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Юрія Федьковича і, особливо, Ольги Кобилянської — її безпосередньої вчительки, погляд якої завше був спрямований на Схід.