Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— То ви, стрийку… оженились по шематизму? — ляпнула Ілаковичка і зайшлася дрібним, таким невідповідним до її огрядної фігури, дражливим смішком. Натяк на погані подружні взаємини між Нестором і його дружиною був досить виразний.
Нестор ковзнув очима по її грудях, що стирчали, як роги:
— А потягну при людях за вухо!
Орися зиркнула з-під вій на стрийка Нестора й опустила очі. Відчула, як раптом зробилося гаряче.
«Скільки може бути років цьому гусарові? — подумала. — Дивно… Дуже дивно…»
Коли прийшла звістка про смерть вуйка Аркадія, то вона, хоч і була новою людиною в родині Річинських, плакала цілий день, аж ніс припух. Проте, коли почала готувати собі жалобне вбрання до похорону і глянула кілька разів на себе в дзеркало, — ще в школі говорили їй товаришки, що їй, блондинці, личить чорне, — обсіли її непрохані, далекі від цієї трагедії в родині думки. Усвідомила собі, хто вона тепер і що може чекати її за чоловіком, якого не любила, наринули спогади про тамтого. І якось так само собою вийшло, що Орися стала сприймати смерть Аркадія не тільки як родинне горе. Закортіло їй поїхати, подивитися на людей і себе показати. Тим паче, що це була перша, коли не врахувати післяшлюбних візитів, її поява в чоловіковій родині. Орися заздалегідь вирішила поводитись між Річинськими поважно, як годиться недавно заміжній жінці, про яку, до речі, було стільки балачок в родині перед шлюбом. І треба ж було, щоб якийсь бісик підкинув їй оцього колишнього гусарина. Справді — скільки йому років може бути тепер? Хіба ще не має п'ятдесяти?
І чому воно так, що людина вирішує одне, а пізніше робить щось інше?
Тим часом отець Нестор далі вів про вуйка Зенка:
— Отож, пане добродію, уподобав собі якусь попадянку десь аж у Карпатах і закохався, як то кажуть, з першого погляду. Освідчився і, очевидно, був прийнятий. Одного разу, розповідають, гостював він у нареченої і зовсім випадково підслухав розмову своєї кралі з її мамою. Говорили про нього. Дотепер ніхто не знає змісту тієї розмови, але факт той, пане добродію, що хлоп одразу ж змився, ніби його й не було. Покинув теологію й не одружився. Тепер живе собі на селі й лікує людей та худобу. Навіть, кажуть, зуби рве і ніби непогано. Душа, пане добродію, душа залишилась у нашого Зенка чистою, як у новонародженого. І, я тобі скажу, через оце саме й родинонька вважає його трохи…
Тут Нестор недвозначно покрутив собі пальцем біля лоба.
— Але я, пане добродію, я б його стоптаного черевика не дав за них усіх разом… Слухай, мала, щось твій Славко не вправляється. Коли врешті, пане добродію, гадаєте на хрестини просити?
Несподівано біля них виріс сам вуйко Зенко. На цей раз він умовляв Меланію Річинську з лінії Сильвестрів. Сильвестр Річинський вів свій рід з Волині, і, власне кажучи, Меланія не доводилась жодною своячкою Аркадієві, але все ж родичалася з ним, і це на свій лад імпонувало покійному. Тому й велено запросити Меланію на тризну не так заради неї, як заради пошани до пам'яті небіжчика: нехай на похороні має те, що любив за життя.
В родині не раз дивувались, чим саме Меланія привернула симпатії Аркадія. Вона — деспотична, скупа; чоловік її Михайло — бідний, затурканий, мов сирота в наймах. Що собі вподобав Аркадій в цій парі, один бог знає. Та це — справа Аркадія. Справа вже потойбічного порядку.
— Прошу вас, братова, а де ж дівчата? Прошу, панни, ходімо трохи перекусимо!
Меланія Річинська, чорна, наче головешка, худюща дама із старомодною оксамитною стрічкою на шиї, неспокійно озиралася на всі боки, ніби чимсь заклопотана. Здавалося, вона не могла вирішити, що їй робити далі. Наче очікувала ще на когось. Вуйко Зенко вже сам не знав, чим її зрушити з місця.
— Будьте ласкаві, братова. Брат Михаїл пішов уже… Я сам бачив, як він сів до брички з каноніками. Боюся, що пізніше не стане фіакра. Братова, ну ж бо, прошу. Прошу, панни, прошу!
Меланія нетерпляче одмахувалася від Зенка і далі тупцювала на місці. Дочки, мов перелякані цесарки, переступали з ноги на ногу, обскубуючи бідолашний кипарисник на чужій могилці.
Меланія зачепила молоду Ілаковичку:
— Прошу тебе, це вже всі гості?
Орися непомітно ворушила блузкою, щоб хоч трохи повіяло поза спиною. Піт струменів поміж лопатками, і це трохи псувало їй настрій.
— Всі. А що, тіточко?