Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Олена, прошептавши молитву, закинула серпанок на голову, щоб востаннє поцілувати плиту на гробниці.
Нахиляючись, мимоволі глянула на людей. Топтали траву на чужих могилках та з гамором продиралися до воріт.
Орестові Білинському здалося, що Річинська, незважаючи на присутність дочок і маси родичів, які товпилися біля неї, почуває себе не тільки самотньою, але й покинутою. Це й було причиною того, що він став у чергу з іншими, щоб висловити їй своє співчуття з приводу понесеної нею втрати.
І нема нічого дивного, що Олена не впізнала його. Орест Білинський був тепер з бородою, яка майже до очей закривала його обличчя. До того ж і облисів ганебно. Олена зблизька справила на нього враження овоча, що постарів, не дозрівши. Пізніше впевнився, що перше враження було вірне.
— А це — мої діти, — широко повела вона рукою В чорній рукавичці.
П'ятеро дорослих дівчат кивнули Орестові Білинському головами. Орест Білинський, хоч і раніше вже знав, що в Олени стільки дітей, тепер якось по-новому дивувався, що вона, така тендітна, така крихка, вродила аж п'ятеро отаких здоровенних істот.
В його пам'яті відтворилася картина весілля в Зеленій Невже ж ця бліда, з жовтавим відтінком шкіри і змученими очима жінка — та сама дівчина в білій пірнастій сукенці, така неймовірно вузька в талії, така скромна, що, коли сміялася, відвертала голову вбік, наче соромилася своєї неучтивості?
Олена не так дивувалась, як докоряла, невідомо тільки — собі чи йому:
— Вже три місяці пан меценас у Нашому, а мені ніхто нічого не говорив…
Білинський зрозумів так, що у пережиті нею важкі години їй бракувало вірного приятеля.
Зустріч ця, незважаючи на сумні обставини, оживила Олену. Це, мабуть, помітили й дочки. Напевно, згадались Олені Ладики, Ліски, лісництво. Олена, не подумавши, запросила Ореста Білинського на тризну. Але він чемно відмовив їй. Зауважив, що на неї чекають священики, а якийсь добродій у старомодному сурдуті не дозволяє їм розходитись.
— Цілую ручки. Бачу — чекають на вас. До побачення!
Олена, ніби звіряючи секрет, приклала до вуст долоню.
— Але я все ж таки прошу зайти колись, бо… — вона запнулась, але довірливо закінчила, — є справа спадщини… Вони тут таке наробили, а я хотіла б, щоб усе чесно… мені страшно, що хтось міг би потерпіти, — пан меценас розуміють? Тому я хотіла б мати когось з свого боку…
— Будь ласка, будь ласка! — погодився Орест без вагання, хоч те «з свого боку» розсмішило його. Легкість, з якою Олена пов'язала час, свідчила лише про те, як мало була вона пристосована до життя.
«Таке виховання, — подумав Орест Білинський, але тут же згадав, що її майже дитиною видали заміж за якогось теолога. — Ах, правда, та це ж той самий рудий Річинський!» І він задумався, поринувши в спогади.
Знову бачив Олену на лісництві у Лісках і думав, якою б вона могла бути за інших обставин і умов.
З кладовища всі родичі й близькі друзі подалися до будинку по вулиці Куліша «дещо перекусити й розважити сиріт». Такими словами запрошував на тризну Зенко, двоюрідний брат покійного. Високий, з довгою шиєю, на якій голова виглядала, немов капелюх на палиці, в старомодному сюртуку, простоволосий, запобігливий, він підходив до кожного з намічених на тризну гостей, брав за руку чи лацкан піджака і просив, таки дуже просив не відмовитись «дещо перекусити».
Він явно радів, коли йому без труднощів щастило переконати того чи іншого. Дякував і знову квапився, бо список запрошених був досить великий.
Свої не дивувались, бо знали його як дивака, але чужі знизували плечима і перешіптувались, що тільки десь у глухій провінції ще можуть водитись такі щирі, смішні люди. Але на тризну чекали, можна сказати, ще за життя отця Аркадія, коли стало відомо, що для нього вже лічені дні. Так нудно у містечку, що чоловік вітає кожну нагоду для розваги, а цей дивак ще й запрошує!
— І чого це він не одружився? — спитала Орися, новопридбана невістка тітки Ілаковичевої, зальотна молодичка, про яку говорили, що розуміється на чоловіках, як дехто на конях. — Замолоду мусив подобатись. Так гарно тримає голову…
— То ти не знаєш? — відповів їй запитанням отець Нестор, що за весь час похорону не відступав від молодої Ілаковички. — Пікантна історійка! Зенко після того, як відвоював за Україну, не мав до чого взятись і пішов на теологію. Був уже на четвертому курсі теології, як, пане добродію, заручився з любові. В той час одруження з любові було серед нашої братії дивиною, пане добродію. За тих часів теологи, кандидати у женихи, користувались шематизмами, тобто, пане добродію, детальними списками всіх попадянок в окрузі з найточнішими даними щодо віку, вроди, посагу, родинних зв'язків дівчини тощо. Теолог, пане добродію, мусив, як знаєш, женитись перед висвяченням. Але коли було підшукати собі пару, якщо нас, теологів, держали дев'ять місяців у мурах?