Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— Як то? — ні з сього ні з того накинулась на неї тітка Меланія. — Не бачу жодного молодого чоловіка. Що це за обід буде?
Дівчатам стало неприємно. Старша з них озвалася:
— Мамцю, та ми ж приїхали на похорон, а не на забаву.
— Живий живе гадає!
Орися прихильніше глянула на дівчат. Вони, сердешні, були зовсім непоказні і якісь дуже несучасні на вигляд. У старшої, Аврелії, досить гарні коси, але при її блідних, анемічних губах і водянистих очах коси ті втрачали весь ефект. Крім того, дівчина зовсім схожа на батька і має дуже затурканий вигляд.
«Може, вона лунатичка?» — спало на думку Ілаковичці.
Молодша, Маруся, була портретом своєї матері за юних років. Ця трималася досить вільно, хоч, напевно, нечасто доводилося їй бувати в такому великому товаристві.
«При теперішній надпродукції жінок, — міркувала Орися, — навряд чи вдасться їм вловити когось».
Меланія думала про Орисю:
«Могла б трохи скромніше поводитися. Де ж то пасує з старшими від себе так відразу запанібрата? Треба шепнути Олені або Катерині, що навіть під час панахиди хихотіла з Нестором. Хай знають, яке зіллячко прибуло в родину. Бідний Славко! Так утопитись!.. А у мене дві дочки — як фіалки…»
З кладовища Безбородько, який було загубився в натовпі, сів у фіакр, що в ньому їхали Олена, Катерина і Неля. Тобто Нелю він сам затягнув туди майже силоміць.
Олена була мов очманіла — перевтомлена чи сонна: вона не розуміла, що до неї говорять, і через те доводилося повторювати сказане. Неля, яка зразу після того, як поховали Аркадія, заспокоїлася, не зводила з неї очей, вкрай здивована поведінкою матері.
— Не болить у тебе голова? Може, дати верамон? — питав Безбородько в Катерини більше за звичкою, ніж з співчуття. Його непокоїло інше: чи не забуде часом доктор Мажарин заступити його на нічному чергуванні в лікарні?
Катерина з вдячністю заглянула Безбородькові у вічі;
— Дякую, мені нічого…
Вона думала про інше. Не була певна, чи вийняла ключ з шафи з білизною. Пам'ятає тільки, що видавала скатерті тітці Клавді, але чи вийняла ключі — убий, не могла пригадати. Простирало з-під покійника, поплямлене сукровицею, треба було негайно намочити в солоній воді, а Мариня, мабуть, зібгала його і, не просушивши навіть, закинула кудись між брудну білизну. Треба було б також наказати грабарям, щоб відвезли квіти до городника, це ж по дорозі. Напевно, ніхто про це не подумав, і тепер доведеться наймати фіру окремо. Гризло й те, що не сказала тітці Клавді про горілку у череватій сулії за буфетом. То справжня житнівка, і її треба було подати виключно на стіл каноніків.
Коли гості зайшли в їдальню, в них розбіглися очі. Столи угиналися від срібла, порцеляни і квітів.
Тітка Клавда, в чорній оксамитовій сукні, поважна, старосвітська, стояла на порозі й вітала гостей. Вона добровільно взяла на себе роль господині й виконувала її з усією сумлінністю.
Олені пригадалося чомусь весілля у Зеленій, де вперше побачила Аркадія, і нервові сльози затремтіли на очах. Тоді теж було стільки порцеляни, кришталю, срібла та квітів на столах.
Тільки Орест Білинський не бачив того всього, захоплений не потрібною нікому дискусією.
Дружина отця Нестора, повна блондинка із змученим лицем, збентежена, що той дурнуватий Нестор так упадає біля невістки Ілаковичів, підійшла до Олени й безцеремонно взяла її за плечі.
— Ти чого знову плачеш? — і ледве втрималася, аби не сказати вголос того, що думала про всіх чоловіків без винятку, так розстроїв її своєю поведінкою Нестор. — Скинь капелюх! — і заки Олена піднесла руки, Несторова обережно, щоб не поплутати жалобного крепу, зняла з неї капелюх і посадила Олену на першому кріслі скраю. — Спочинь трохи й не журися! Жодний чоловік, — таки не витримала вона, — не вартий того, щоб плакати за ним. Слава богу, Клавда про все подбала, а далі ми вже самі раду дамо.
Клавда зверталася до гостей, що, мов чорні тіні, заповнили їдальню, припрошуючи їх трохи хрипким, але ласкавим голосом:
— Прошу, дорогі сестри й браття! Прошу, милі гості! Сідайте, де кому вигідно, кому коло кого мило. Перекусимо дещо.
Несторовій аж повіки засмикались від хвилювання. Ох, і дурні запросини! Ох, і анархія! Повинен бути порядок, заздалегідь продуманий порядок, а не «кому коло кого мило»! А де ж той Нестор подівся? Чи каноніки й декани знають, котрий їх стіл? Але де той Нестор? Зовсім ладен хлоп здуріти і дійсно примоститись до тієї невістки Ілаковичів!
Гості посувом наближались до столу і, мов незграбні, ласі комахи, обсідали стільці.
— А руки мити? Ніхто не хоче руки мити? — гукала Неля з коридора. Звідтіль чути було плюскіт води і приємний, холоднуватий продув. Але ті, що вже посідали, не виявляли охоти покидати добре місце.