Сестри Річинські. (Книга перша)

— Прошу пані, я не оглядався на похороні за дівчатами!

Доктор Гук, адвокат, старий холостяк і дивак, відомий у околиці тим, що в ресторан чи кафе приносив з собою свою ложечку, був тепер не в настрої. Подавали язик у маринаді, і поки він перевіряв, чи вилки його прибору досить акуратно витерті, полумисок обминув його і помандрував далі.

Пся кість! А він так любить язик у маринаді!

— А того пана, що приступив до Гелі на цвинтарі, ви таки не знаєте?

— Я ж уже казав, що не знаю, — відповів роздратовано, не розуміючи, чого до нього прив'язла оця шепелява баба.

— Боюся, не дай боже, — торочила далі Рузя, — щоб це не був хтось із кредиторів. Хоч я не думаю, щоб покійний залишив борги. А як ви думаєте, пане меценасе? Але завжди воно, як то кажуть, береженого бог береже… Геля після тої розмови стала мов не своя. Ви помітили, як вона на кладовищі не могла очей відірвати від нього?

Біля стола, за яким сиділи каноніки і декани, розлігся розкотистий регіт. В їдальні стихло, тільки чути було брязкіт срібла об тарілки.

— А це мені подобається!.. — плескав себе по грудях отець канонік Свійко, товариш покійного ще з гімназії. Він аж синів від сміху. При його огрядності це здавалося не зовсім безпечним.

Хтось із священиків за тим столом розповідав меланхолійним тоном:

— А я їм, прошу панства, поставив ультиматум: або я головою читальні, або вони викинуть ту комуністичну шмату «За народ». Кажу їм по-людськи: ви знаєте мене, а я знаю вас. Три роки головую я у вашій читальні, можу ще три роки проголовувати, але або — або. Я вас не силую, робіть так, як вам ваше громадське сумління наказує. Порадьтесь і за три дні дасте мені відповідь.

— Ну і що? І що? — допитувався отець Свійко, що вже трохи оговтався від сміху.

— І нічого. За три дні приходять до мене делегати і кажуть: «Ви, отче, наш душпастир, і ми маємо до вас довір'я, але не гнівайтесь, віри не маємо. І тому хай таки приходить «За народ», як приходив…»

— О, за таке, то, бігме, заїхав би я по циферблату! — скипів старий отець Олександр, який уже мав судову справу за те, що поривався з палицею на парафіян і когось там махнув нею по голові так, що хлоп аж притомність втратив. Та його зацитькали молоді каноніки. Тихо, тихо! То було колись добре, але не тепер! Тепер хлоп… го-го… мудрагелик!

— Бо то, мої дорогі, — почав єлейно-плаксивим голосом парох[74] з села Ставки, як завжди, виглянцьований до полиску, отець Омелян Бобецький, — треба завжди так маневрувати, щоб стадо вірило, що пастор готов і душу за нього дати… В мене… у Ставках… все, слава богу, в порядку, а це тільки тому… що мені вірять парафіяни… довіра, мої дорогі, довіра, от що тепер найважливіше…