Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Уранці повіяв ходовий вітер, не сильний, але рівний, і ми рушили на північ, покриваючи, щоправда, лише по два вузли. Вітер віяв цілих три дні, і ми посувалися з такою самою швидкістю. Незважаючи на жахливе знесилення, ми не ламали своєї постанови і пливли далі.
Але настав райок двадцять восьмого лютого, і ми зрозуміли, що далі нема як відтягувати. Наш баркас сонно хитався на тихій безвітряній поверхні моря. Нерухоме похмуре небо не віщувало вітру. Я відрізав три однакових шматочки від своєї куртки. У тканині одного з цих шматків був клаптик брунатної питки. Хто його витягне — той пропав. Усі три шматочки я поклав у свою шапку і накрив капітановою.
Усе вже було готове, але ми ще сподівалися на щось. Кожен мовчки довго молився богу, знаючи, що доля тепер у його руках. Я знав, що я чесна й гідна людина, але товариші мої були такі самі чесні й гідні люди. Тому мене бентежила думка, як бог розв’яже таке важке й делікатне питання.
Капітан за своїм правом і обов’язком потягнув перший. Він засунув руку в шапку й деякий час чекав. Заплющивши очі, він ворушив губами, проказуючи останню молитву. Його шматочок був без брунатиої нитки. І справедливо, — мусив я погодитись. Капітанове життя добре було мені відоме. Він був чесний, щирий, побожний чоловік.
Тепер нас лишилося тільки двоє. Лікар і я. Чи той, чи той. За корабельними правилами, тепер була його черга тягти жеребок. Ми знову почали молитись, і я намагався пригадати своє життя й коротко підсумувати добре й погане, що я зробив у своєму житті.
Моя шапка, накрита шапкою капітана Ніколя, була, як і перше, в мене на колінах. Лікар засунув у неї руку й кілька хвилин перебирав там пальцями. У мене майнула думка, чи не можна намацати в тканині ту нитку?
Він вийняв руку. На шматочку була фатальна нитка. Я покірно, як міг, подякував богові за велике його милосердя до мене і поклав собі ще ретельніше, ніж досі, додержуватись його заповітів. А за хвильку в мене з’явилося мимоволі відчуття, якого я не міг у собі вгамувати: капітан і лікар були ніби трохи розчаровані. За становищем і у своїх стосунках вони були ближчі один до одного, ніж зі мною. Але я був твердо переконаний, що вони чесні люди і не зламають свого слова.
І я не помилився. Лікар оголив руку і вийняв ножа.
— Я народився в Норфолку у Вірджінії,— звернувся він до нас, перше ніж розрізати собі жилу. — Там, я сподіваюся, тепер моя дружина і троє дітей. Єдиної милості прошу у вас — сповістити мою безталанну родину про мою гірку долю, коли хтось із вас буде такий щасливий, що вернеться на батьківщину.
Потім він попросив у нас кілька хвилин, щоб помолитись. Капітан і я не могли вимовити ні слова. Ми тільки кивнули на знак згоди.
З нас трьох Арнольд Бейтам, безперечно, найкраще володів собою. Я страшенно мучився, та й капітан Ніколь, я певен, страждав не менше. Але що ми могли вдіяти? Ми чесно й справедливо повелися, і розсудив нас бог.
Проте коли Арнольд Бентам скінчнв молитися й намірився відібрати собі життя, я не витримав і крикнув:
— Стривайте! Ми стільки вже намучилися, що можемо ще трохи потерпіти. Тепер ранок. Підождім до смерку. Коли нічого не трапиться й не буде надії, що наша жахлива доля може змінитись на краще, тоді, Арнольде Бентаме, робіть те, що ви вирішили.
Він глянув на капітана, чи той пристане на мою пропозицію. Капітан лише кивнув, не годен вимовити й слова. В його вогких суворих очах відбилося стільки вдячності, що я е міг її не помітити.
Я не вважав і не міг вважати за злочин те, що мені й капітанові Ніколю судилося скористатися зі смерті Арпольда Бентама.
Я не міг повірити, аби любов до життя, що керувала нашими вчинками, заклав у наші груди хтось інший, а не бог. Така його воля, і ми, мізерні його створіння, мали тільки скоритися і виконати її. А все ж бог зласкавився до нас і в безмежному милосерді своєму не допустив, щоб ми зробили те страшне, хоч і справедливе діло.
Не минуло й чверті години, як вогкий і холодний порив вітру налетів із заходу і обвіяв нам обличчя. Ще з п’ять хвилин наше вітрило напнулося, і ми зрушили з місця.
За стерно взявся Арнольд Бентам.
— Побережіть свої сили, — сказав він. — Нехай я витрачу ту краплину, що лишилася в мене, щоб більші були ваші шанси вижити.
Вітер дужчав. Лікар стернував, а ми з капітаном Ніколем лежали на дні човна. Знесилені до краю, ми ввесь час дрімали, і перед нами зринали дорогі образи з далекого й такого недосяжного давнішого нашого життя.