Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Але людина — дивна й незрозуміла істота. Ще ось недавно я благав у бога найбільшої ласки — щоб мати вдосталь бодай хоч попсованого м’яса й не дуже солоної води, а тепер, діставши досхочу доброго м'яса та питної води, я став відчувати незадоволення. Мені треба було вогню і захотілося відчути в роті смак вареного м’яса. Дедалі більше я тужив за смачними стравами, що були щодня в нас на столі в Елктоні. Хоч як я змагався, проте моя уява була дужча за мою волю, і вона дражнила мене, малюючи спокусливо смачні речі, що їх я їв раніше і ще їстиму, якщо мене хтось звідси вирятує.
В мені, мабуть, жив давній Адам, жили всі хиби цього прабатька, що перший повстав проти заповідей божих. Людина — без міри дивна істота, завше ненаситна, завше невдоволена, у вічному розладі з богом і сама з собою. Дні її сповнені бентежних і даремних змагань, а ночі даремних снів і бажань, непотрібних та химерних. Отож і мене мучило бажання курити, і сон мій часто був для мене мукою, бо тоді моїх забаганок ніщо не стримувало.
Тисячі разів я бачив уві сні повні бочки тютюну, навіть цілі комори, бачив, що ним навантажено кораблі і засіяно цілі плантації. І все те було тоді моєю власністю.
Але я мстився за це собі самому. Я ненастанно молився й карав своє тіло важкою працею. Не мавши змоги прикрасити свою душу, я намагався бодай поліпшити свій пустельний острів. За чотири місяці я виклав мур на тридцять футів завдовжки і на дванадцять заввишки. Він захищав мою хижку під час великих штормів, коли весь острів здавався маленьким буревісником у пащі страшної потвори. Я гадаю, що недарма витратив стільки часу. Відтоді я лежав у тиші й спокої, а над головою ревла буря і розливалися цілі річки води.
На третій рік перебування на острові я взявся будувати кам’яну вежу. Певніше сказати, то була квадратова піраміда на широкому підмурку, що поступово вужчала до вершини. Я міг будувати тільки так, бо на острові не було жодної деревини, щоб звести риштування. Піраміду я закінчив аж наприкінці п’ятого року. Вона стояла на найвищому місці острова. Отже, коли найвище місце острова піднімалося на сорок футів над рівнем моря, а моя піраміда ще на сорок футів від цього місця вгору, — то виходить, що я зробив острів удвоє вищим, і все це голіруч. Може, хтось нерозважний скаже, що своєю будовою я порушив господній план створення світу? Одначе це не так. Хіба я сам, з тією купою скель, що здіймаються у пустельному океані, не був також частина господнього плану? Хіба мої руки, що працювали над пірамідою, моя спина, що згиналась і випростовувалася, пальці, що схоплювали каміння, — хіба все це також не входило в господній план створення світу? Що більше я думав над цим питанням, то дужче переконувався, що мав слушність.
На шостий рік я збільшив основу своєї піраміди, а через вісімнадцять місяців після цього моя споруда здіймалася вже на п’ятдесят футів. Але будував я не Вавілонську вежу, моя споруда мала цілком реальну мету: з її вершка я міг оглядати океан на дальшу відстань і шукати, чи не з’явиться де судно, а крім того, збільшувалась можливість, що хтось із судна випадково побачить острів. Ще й те чимало важило, що піраміда підтримувала мій дух і зміцнювала здоров’я. Мої руки були зайняті, і сатані не було чого робити на острові. Тільки вві сні він мучив мене, показуючи розмаїті наїдки й те погане зілля, що зветься тютюном.
Вісімнадцятого червня, на шостий рік перебування на острові, я побачив на обрії вітрило. Воно пропливло з завітряного боку так далеко, що мене не могли помітити з судна. Але я не відчув болючого розчарування, навпаки, я ще й зрадів. Вітрило підтвердило те, в чому я досі деколи сумнівався, а саме, що кораблі заходять і в цю частину океану.
На цей час у тому місці, де тюлені звичайно вилізали на скелі, я вибудував загороду, невисокий мур, що двома кінцями спускався в море, а з другого боку був суцільний. Виходило щось подібне до мішка, в якому я міг зручно вбивати тюленів, не тривожачи тих, що були зокола, і не дозволяючи пораненому чи переляканому тікати й здіймати переполох у цілій зграї. Коло цієї споруди я працював аж сім місяців.
Дні минали, і я вже майже змирився зі своєю долею, а диявол чимраз рідше з’являвся мені вві снах, щоб мучити первісного Адама, безкарно показуючи йому тютюн та смачні страви. Я їв свою тюленину і вважав, що вона дуже смачна, пив прісну дощівку, якої завжди мав удосталь, і віддавав хвалу богові. І бог таки не покидав мене зі своєю ласкою, бо за весь час життя на острові я хворів тільки двічі, та й то з власної вини, про що я оповім далі.