Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Один раз, змертвивши своє тіло, я дізнався-таки дещо про події, що передували моєму життю на острові. Почалося з хвилини, коли наш бриг нагнавсь на айсберг і розбився. Я оповім про це, щоб показати, який я був розважливий і як старанно обмірковував усі свої вчинки. Як ви побачите, моя розважливість і врятувала мене, і з цілої команди тільки я лишився живий.
Я прокинувся на своїй койці від страшному тріску, як і решта шестеро матросів, що спали внизу після вахти. Ми всі скочили на підлогу, розуміючи, що сталося. Всі, як один стрімголов вихопилися на палубу. Але я знав, що нас чекає, і не квапився. Коли була можливість урятуватись, то тільки в баркасі. Ніхто не зможе довго пропливти в такій крижаній воді, і ніхто благенько вдягнелий не витримає довго у відкритому човні. Я добре знав і те, скільки треба часу, щоб спустити на воду баркас.
Нагорі панувала страшенна метушня, хтось кричав: «Судно тоне!» А я при світлі олійної лампи, що несамовито розгойдувалась, похапцем шукав у своїй скрині потрібні речі. Я заглянув і в скрині своїх товаришів. — вони ж їм більше не були потрібні. Швидко й розважно я вибрав найміцніші й найпотрібніші речі. Я одяг на себе чотири найкращі вовняні сорочки, троє штанів і троє вовняних панчіх. Ноги стали величезні, і мої власні, дуже добрі чоботи не налізли на мене. Довелося взути чоботи Ніколаса Вілтона: вони були більші й навіть міцніші за мої. Зверху на свою куртку я одяг ще куртку Джеремі Нейлера, а поверх усього грубу парусинову бурку Сета Річардса, що її він недавно добре прооліїв.
Дві пари грубих рукавиць Джона Робертса, шаль, що йому сплела мати, та боброва шайка Джозефа Довса завершили моє вбрання. Нагорі гучніше залунали крики, що бриг тоне. Але я затримався ще на хвильку й напакував кишені пачками тютюну, які тільки міг знайти. На палубу я виліз аж тоді, коли не можна було гаяти ні хвилини.
З розірваних хмар виглянув місяць і освітив похмуру й дику картину. Скрізь видніли поламані снасті та крига. На вітрилах, на шкотах, на реях і грот-щоглі — скрізь висіли крижані бурульки. В мене з’явилося дивне почуття полегкості, що не доведеться більше тягти й смикати важкі талі та збивати кригу, щоб промерзлі шкоти проходили крізь промерзлі блоки. Гураганний вітер був дуже холодний, що показувало на близькість айсбергів. Океан при місяці здавався крижаним.
Баркас спускали з лівого боку. Люди натужно тягли по обмерзлій палубі бочки з харчами й кидали їх похапцем, щоб скоріше самим утекти з судна. Дарма капітан Ніколь намагався їх спинити. Справу вирішило море, ринувши з навітряного боку і змивши все в океан. Я бачив тільки, як люди купами, підскакуючи, полетіли за облавок. Підійшовши до капітана, я схопив його за плече й крикнув у саме вухо, щоб він спустився в баркас і не дав йому відчалити, а я подбаю про харчі.
Але часу в мене було обмаль. Ледве я встиг разом із другим помічником, Ейроном Норсрупом, спустити в баркас півдесятка бочок і скриньок, як звідти крикнули, що вони відчалюють. І мали рацію. З навітряного боку на нас мчав височенний айсберг, а з завітряного — був другий, і на нього нас несло.
Ейрон Норсруп стрибнув у човен поперед мене. А я почекав, щоб вибрати собі місце посередині. Там сиділо найбільше людей, і вони своїми тілами зм’якшать моє падіння. Я не хотів калікою пускатись у небезпечну подорож на баркасі. Щоб дати більше вільного місця веслярам, я проліз до корми, де сиділи звичайно офіцери. Звісно, у мене були ще й інші міркування: на кормі було вигідніше, піж на вузькій прові, а до того ж краще завжди бути ближче до ютових матросів, коли б виник якийсь заколот, чого завжди можна сподіватися за таких обставин.
На кормі розмістилися старший помічник Волтер Дрейк, лікар Арнольд Бейтам, Ейрон Норсруп та капітан Ніколь, що сидів біля стерна. Лікар нахилився над Норсрупом, що лежав на дні човна й стогнав. Йому не пощастило: стрибаючи, він зламав у стегні праву йогу.
Але нам тепер було не до нього, бо довелося налягати на весла. Ми опинилися між двома айсбергами, що мчали один на одного, а довкола шаленіло море. Ніколасу Вілтодові було незручно й важко гребти. Я порозсував бочки і, ставши навколішки обличчям до Ніколаса, почав щосили палягати на його весло. А спереду напружено працював веслом Джон Робертс. Йому допомагали Артур Гаскінс та юнга Бенні Гардвотер. Власне, у всіх було таке палке бажання докласти своїх рук, що часто-густо ми тільки заважали веслярам.
Тяжко було працювати, проте ми встигли відпливти метрів на сто. І тоді я, озирнувшись назад, побачив передчасну загибель нашого «Нецогіанта». Айсберги захопили його в лещата й розчавили, наче хлопчик достиглу сливу між пучок. За шаленим вітром та ревом моря нічого не було чути, хоч корпус корабля й палуба так гучно тріщали, ламаючись, що тихої ночі збудили б ціле село.