Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Цілих чотири дні я працював і дуже пишався тим, що жоден шматок м’яса не пропав марно. Безперервна робота принесла тільки користь моєму організмові, що швидко віджив, діставши доволі свіжих харчів. І ще один доказ ласки провидіння: за всі вісім років, що я пробув на острові, ні разу так довго не стояли сонячні дні, як тоді, коли я набив стільки тюленів.
Минули місяці, перше ніж вони знову з’явилися на березі. Але весь той час я не ледарював. Я збудував собі з каміння хижку, а поряд із нею комору, щоб ховати сушене м’ясо. Зверху хижку я обшив тюленячими шкурами, і дощ мені вже не дошкуляв. Коли він стукотів по шкурах, я мимоволі думав, яку неймовірно високу ціну на лондонському хутряному ринку дали б за цей дах, що охороняв від стихій самітного загубленого моряка.
Незабаром я похопився, що треба якось вести рахунок часові, бо скоро загубив би лік дням і не знав би, коли неділя, день господній.
Я намагався пригадати, як рахував час на баркасі капітан Ніколь, і кілька разів, щоб не було ніякого сумніву, порахував подумки дні й ночі, що їх я провів на острові. Я поклав перед хижкою сім каменів, що правили мені за тижневий календар. На веслі в одному місці я позначав кожний прожитий тиждень, а в другому на тому самому веслі — кожний місяць, не забуваючи й додаткових днів до кожних чотирьох тижнів місяця.
Таким чином я спромігся належно відзначати день господній. Не маючи змоги на щось більше, я вирізав на веслі коротеньку псалму, відповідну до мого становища, і неодмінно співав її щонеділі. Господь у своєму милосерді не забув мене, і я протягом усіх тих восьми років щоразу в належний час не забував віддавати йому хвалу.
Дивна річ, як багато треба було працювати за моїх тодішніх обставин, щоб задовольнити найпростіші потреби людини щодо їжі та захистку. Особливо перший рік не було часу ледарювати. Щоб побудувати оселю — простісіньке лігво серед каміння, — треба було не менше як півтора місяця. Сушіння та вишкрібування тюленячих шкур, щоб вони стали м’які і хоч трохи придатні на одяг, забирало у мене ввесь вільний час протягом багатьох і багатьох місяців.
Потім важливою справою була питна вода. Кожна буря наносила в мої ямки з водою стільки солоних бризок, що часом мені доводилось дуже скрутно, поки траплявся дощ без великого вітру. Знаючи, що навіть крапля точить камінь, я вибрав великий, добрий і міцний камінь і взявся маленьким камінчиком видовбувати в ньому ямку. За п’ять тижнів важкої ненастанної праці я мав щось подібне до глечика на яких півтора галона. Потім я в такий самий спосіб зробив собі глечика на чотири галони, згаявши на це дев’ять тижнів. Я повидовбував і маленькі глечики, а один великий, на вісім галонів, що над ним я попрацював сім тижнів, несподівано розколовся.
Однак аж на четвертий рік перебування на острові, коли я вже змирився з думкою прожити тут до кінця свого віку, я виготовив найкращий свій витвір, попрацювавши над ним вісім місяців. Зате він був міцний, мав щільну покришку і міг умістити більше як тридцять галонів води. Цей кам’яний посуд так мене тішив, що часом, забувши всю свою скромність, я відчував гордість, дивлячись на нього. Він мені, звісно, здавався куди кращим, ніж якій-небудь королеві її найфілігранніший посуд. Я зробив і маленький глечик на одну кварту, щоб переносити воду з ямок у свій великий глек. Коли я скажу, що цей маленький глечик важив мало не тридцять фунтів, то читачеві стане ясно, що навіть збирати дощівку було нелегко.
Отак я поступово поліпшував обставини свого самотинного життя. Я закінчив будувати хижку, зробив її затишнішою і надійнішою, а харчів сушених і солоних я завжди мав не менше як на шість місяців. За все це, необхідне до життя, чого годі було сподіватися на безлюдному острові, я повинен був щиро дякувати богові.
Хоч я не мав ніякого товариства, не кажу вже людської істоти, але бодай навіть кішки чи собаки, проте мирився зі своїм становищем краще, ніж помирилися б тисячі інших людей на моєму місці. На цьому безлюдному острові, куди закинула мене доля, я почував себе щасливішим за багатьох тих, кого за ганебні вчинки засудили коротати дні в самотинному ув’язненні й прислухатися, як безперестану, мов лихий вістряк, точить їх сумління.
Дуже сумним уявлялося мені майбутнє, хоч я, одначе, не втрачав надії, що провидіння, яке кинуло мене на ці голі скелі, коли я гинув з голоду і мало не затонув у морі,— це саме провидіння пошле мені когось на порятунок.
Позбавлений змоги спілкуватися з людьми, не маючи звичайних життєвих вигод, я при тім чудово розумів, що моє відлюдне становище має й певні переваги. Увесь острів, хоч який він малий, був у моєму володінні. Ніхто не міг би заперечувати моє право на нього, хіба що якесь чудовисько з морського дна. А що острів був неприступний, то ночами мій спокій не порушував страх, що прийдуть людожери чи хижі звірі. Я не переставав навколішки дякувати богові за таку ласку.