Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Коли вже половина нашої команди опинилася в морі, баркас став вільніше триматися па воді. Легше було стернувати, якщо налітав поривами вітер, та й узагалі повільнішало: можна було навіть вигідно розлягтись. Але серед матросів ширилось незадоволення. Приколом до нього були харчі. Капітан, старший помічник, лікар і я, обміркувавши наше становище, вирішили не збільшувати щоденної пайки — півфунта м’яса. Шестеро матросів, від імені яких виступив Тобіас Сноу, доводили, що оскільки половина людей померла, ми маємо вдвоє більше харчів, тим-то пайку треба збільшити до фунта на день. На це ми відповідали, що коли будемо додержувати півфунтового раціону, то подвояться наші шанси вижити.
Щоправда, вісім унцій солоного м’яса було малувато, щоб дати нам сили жити й терпіти лютий холод. Ми ви-снажились і через те легко обморожувалися. Носи й щоки у нас почорніли і посиніли від морозу, ми ніколи не могли зігрітися, хоч на нас тепер було вдвоє більше одежі, ніж раніше.
Минуло п’ять тижнів після того, як загинув «Негоціант». Незадоволення на їжу спричинило відвертий заколот. Уночі капітан застукав Джуда Гечкінса, коли той крав свинину з бочки. Виявилося, що інші п’ятеро були з ним у змові. Тільки-но Джуда Гечкінса зловили на гарячому, вони з ножами кинулися на нас, і в тьмяному світлі зір на баркасі зчинилася запекла бійка. Дуже дивно, що він тоді не перекинувся! Я мав підставу бути вдячним своїм сорочкам та курткам, що стали мені дуже в пригоді, бо крізь них удари ножем тільки трохи дряпали тіло, хоч у багатьох місцях проступила кров. Товаришів також урятувала одежа. Все скінчилося б тим, що ми б трохи почубилися, та й годі, якби старшому помічникові Волтеру Дранку, здоровенному хлопцеві, не спало на думку покидати в море всіх бунтарів. Ми всі: і капітан Ніколь, і лікар, і я прилучились до нього, і за хвилину п’ятеро з шістьох уже борсалися у воді й одчайдушно чіплялися за човен. Капітан Ніколь та лікар вовтузились посеред баркаса із шостим — Джеремі Нейлером — і саме намірялися кинути його в море в той час, коли Дрейк, схопивши дошку, бив нею по пальцях тих, хто чіплявся за облавок. Я опинився без діла і був свідком його жахливої загибелі. Тільки-но Дрейк підняв дошку, щоб луснути щосили по пальцях Сета Річардса, як той глибоко пірнув у воду, а тоді, враз піднявшись на обох руках мало не в самий човен, схопив старшого помічника й поволік його за собою в воду. Звісно, він його не випустив, і вони так і втопилися вкупі.
Тепер з цілої команди залишилося живих тільки троє: капітац Ніколь, лікар Арнольд Бентам та я. Через спробу Джуда Гечкінса вкрасти м’ясо в одну мить загинуло семеро чоловік. Мені було тільки шкода, що так багато теплої одежі затонуло марно в морі. Адже кожному з нас вона ще и як знадобилася б!
Капітан Ніколь і лікар були гарні, чесні люди. Коли двоє спали, а третій стояв коло стерна, він легко міг би красти м’ясо. Але цього ніколи не траплялося. Ми цілком звірялись один на одного і ладні були радше вмерти, аніж зрадити цю довіру.
Ми ввесь час задовольнялися півфунтовою пайкою м’яса на день і користалися з усякого сприятливого вітру, щоб просунутись далі па північ. Аж ось чотирнадцятого січня, за сім тижнів після аварії, ми досягли нарешті тепліших широт. Справжнього тепла ще не було, але крижаний холод уже не дошкуляв нам.
Західний вітер несподівано вщух, і ми чимало днів кружляли на місці. Було або зовсім тихо, або вітер віяв нам у лице, іноді навіть кілька годин поспіль. Звісно, годі було й думати пливти далі на веслах: ми були занадто виснажені, а човен занадто важкий. Ми тільки заощаджували припаси й сподівалися, що бог зглянеться на нас. Усі троє ми були щирі християни і взяли собі за звичай щодня, перед тим як ділити харчі, гуртом молитися. До того ж ми часто молилися й кожен поодінці.
Наприкінці січня нашим харчам уже підходив кінець. Свинина вся вийшла, і тепер у порожню бочку ми набирали дощової води. М’яса лишалося декілька фунтів. За всі дев’ять тижнів, які ми провели у відкритому човні, ми ні разу не бачили вітрила і ніякпх ознак землі. Капітан Ніколь не крився з тим, що після шістдесяти трьох днів плавання він по може сказати, де ми.
Двадцятого лютого ми з’їли останній шматок м’яса. Краще не спинятись докладно на тому, що сталося за наступні вісім днів. Я розповім тільки те, що показує, які люди були мої товариші. Ми голодували занадто довго, у нас не лишилося ніякого запасу сил, і коли харчі зовсім вийшли, ми хутко почали підупадати.
Двадцять четвертого лютого ми спокійно обміркували свос становище. Ми всі трос були люди міцні духом, витривалі й сповнені жадоби до життя. Помирати ніхто з нас по хотів, і ніхто своєю волею не дав би себе в жертву заради двох інших. Ми прийшли до згоди в трьох пунктах: ми повніші мати харчі; ми повинні вирішити це жеребкуванням; ми кинемо жереб завтра вранці, якщо не здійметься вітер.