Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Від баркаса не лишилось анічогісінько, жодна трісочка не виплила й не показала того місця, де він був. Усе моє майно складалося з одежі, доброго міцного ножа та весла, яке я витягнув із моря. Буря вщухла. Цілий день, хитаючись і падаючи, я плазував і все шукав води, роздираючи до крові руки й коліна.
Уночі я заховався від вітру за скелею і був такий близький до смерті, як ніколи досі. Почалася злива, та вона тільки погіршила моє становище. Я поскидав свої куртки і порозстеляв на камінні, щоб добре просочити їх водою, але як почав викручувати з них воду собі в рот, то дуже розчарувався: виявилося, що моя одежа просякла морською сіллю, коли баркас перекинувся і я впав у океан. Я ліг горілиць і почав ротом ловити дощові краплі. Це була танталова мука, а все ж таки я трохи відволожив рот, і це врятувало мене від божевілля.
Другого дня я був зовсім хворий. Нічого не ївши стільки часу, я почав пухнути до жахливих розмірів. Пухли руки, ноги й усе тіло. Коли злегка надавити, пальці глибоко входили в тіло, і потім ямки після них довго не вирівнювались. Але доля хотіла, щоб я жив і робив усе, щоб жити. Я старанно повичищав руками від солоної води кожну западину в камінні, сподіваючись, що нова злива наповнить їх водою і її можна буде пити.
Моя гірка доля та згадки про рідних, які залишилися в Елктоні, доводили мене до такого смутку, що я часом на цілі години непритомнів, і це було великою втіхою, бо я не відчував тоді своїх мук, а вони б запевне мене доконали.
Уночі мене збудив дощ. Я почав повзати від одної западини до іншої, хлебтав з них воду і вилизував мокре каміння. Вода була питна, хоч і солонувата. Це мене врятувало. Вранці я прокинувся геть спітнілий, але гарячки не мав.
Удень виглянуло сонце, вперше, відколи я опинився на острові, і я заходився сушити на камінні свою одежу. Воду я пив потроху. Я підрахував, що, як ощадитиму, то її вистачить на десять днів. І яким багатим я ночував себе, мавши стільки цієї солонуватої води! А як ще знайшов мертього тюленя, давно вже викиненого на скелі, то був би не помінявся своїм багатством навіть з купцем, що допіру привіз із чужих країв повні комори добра та й мав повні скрині грошей. Я відразу впав на коліна і подякував богові. Я тепер знав, що він не хотів моєї смерті і з самого початку беріг мене.
Знаючи, що мій шлунок дуже виснажений, їв я по маленькому шматочку. Якби я піддався своїй цілком природній пожадливості, то вона б убила мене. Здавалося, що смачніших шматків м’яса ще зроду не мав я у роті, і, сказати правду, я кілька разів плакав з радості, дивлячись на тюленя, хоч він уже почав псуватись.
Серце моє знов забилося в надії. Решту м’яса я дбайливо заховав, а ямки з водою понакривав плоскими каменями, щоб вона не випаровувалася проти сонця та щоб вітер не понаносив туди солоних бризок. Крім того, я назбирав водорості і висушив їх на сонці, щоб моєму знесиленому тілу було м’якше лежати на скелі, де я влаштував собі житло. Вперше за багато днів я одяг сухе вбрання і заснув тяжким сном виснаженої людини, до якої вертається здоров’я.
Другого дня я прокинувся зовсім в іншому стані. Сонця не було, але це не пригнічувало мене. Я бачив, що бог не забув мене, поки я спав, і приготував мені ще одне чудо. Я не йняв віри своїм очам, я навіть протер їх. Бо на скелях, на березі моря, скрізь — скільки око сягало — лежали тюлені, тисячі їх, а в воді гралися ще тисячі. Можна було оглухнути від їхнього жахливого вереску. Передо мною лежало стільки харчів, що їх вистачило б командам десятків кораблів. Треба було тільки взяти ці харчі.
Схопившії весло, — більш нічого дерев’яного не було на острові,— я почав обережно підступати до тюленів. Скоро я збагнув, що ці морські створіння не знали людини. Воне не боялися мене; бити їх веслом по голові могла б і дитина.
Але коли я вбив третього й четвертого тюленя, на мене напав якийсь шал, я убивав, убивав і убивав, наче божевільний. Цілих дві години, не зупиняючись, я вимахував веслом, аж поки зовсім вибився з сили. Не знаю, скільки даремних жертв я ще міг би взяти на своє сумління, бо ті, що залишилися живі, раптом, ніби на команду, кинулись у воду і зникли.
Забитих було понад дві сотні, і мені стало страшно й соромно своєї несамовитої жадоби вбивати. Це був гріх, безглузде марнотратство. Підживившись як слід здоровою і свіжою їжею, я заходився, скільки вистачить сил, виправляти те, що вчинив, і працював, аж поки смеркло. Але перше як почати важку роботу, я подякував милосердному богові, що послав мені таке диво. Потім я білував тюленів, різав м’ясо пасами і розкладав його сушитись на камінні. Знайшовши осадки солі в розпадинах скель з навітряного боку, я понатирав нею м’ясо, щоб не псувалося.