Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
І впаду я глибоко. У в’язничній канцелярії є дуже дотепні таблиці, схожі на ті, по яких вираховують відсотки. На них позначено глибину падіння залежно від ваги жертви. Я так схуд, що їм доведеться спустити мене дуже глибоко, аби зламати мені карк. Тоді глядачі поскидають шапки, а лікарі, коли я ще висітиму, притискатимуть вуха мені до грудей і лічитимуть ледве чутні удари мого серця, аж поки сповістять нарешті, що я помер.
Яке безглуздя! Ці нікчемні гробаки гадають, що мене можна вбити. Але я не помру, я — безсмертний. Різниця тільки в тому, що я знаю про це, а вони ні.
Ще б пак! Я й сам колись страчував людей, себто — був катом. Я добре пам’ятаю про це. Але я послуговувався мечем, а не мотузкою. Меч — шляхетніший, хоч, власне, усі катівські знаряддя безсилі. Бо хіба можна знищити дух мечем або мотузкою?
РОЗДІЛ XIX
Разом з Морелом і Опенгаймером, що так само, як і я, роками гнили в темряві, мене вважали за найнебезпечнішого в’язня Сан-Квентіну. Знов же мене вважали за найупертішого, упертішого навіть від Опенгаймера. Тут упертість я розумію, звісно, як витривалість. Жахливі були спроби зламати їхній дух і тіло, а ще жахливіші були спроби зламати мене. Проте я витримав. Динаміт або тобі капець — такий був ультиматум начальника тюрми Есортона, але дарма. Я не міг дати йому динаміту, а він не міг зробити мені капець.
Одначе це не тіло моє було витривале. Витривалим був мій дух. А все тому, що в колишніх існуваннях тяжкі знегоди загартували його і він став твердий, мов криця. Одне з цих переживань було для мене довгий час чимсь подібним до кошмару. Воно не мало ні початку, ні кінця. Я щоразу бачив себе на скелястому острівці. Хвилі билися об його береги. Острівець був такий низенький, що в бурю солоні бризки перелітали через найвище його місце. Дуже часто йшли дощі. Я жив у якомусь кам’яному лігві і дуже мучився, бо не мав вогню й живився сирим м’ясом. І так я мучився кожного разу. Я розумів, що це ж я опиняюся посеред якогось переживання, до якого в мене не було ключа. І тому, що під час короткочасної смерті я не міг своєю волею керувати цими мандрівками, я часто переживав саме той неприємний випадок. Єдиною привабою в ньому був час, коли світило сонце. Тоді я вигрівався на скелях, і пропасниця переставала мучити мене.
Я придумав собі одну розвагу з веслом і складеним ножем. Цілими годинами я вирізував на веслі маленькі літери й карби, що ними позначав кожний прожитий тиждень. Таких карбів було вже чималенько. Ножа я гострив на плоскому камені, і, мабуть, ні один цирульник не поводився так обережно з улюбленими бритвами, як я з ножем, і ні один скнара не цінував так своїх скарбів, як я свого ножа. Він був мені такий дорогий, як життя, та, власне, він і був мені життям.
Я так часто вертався до своїх пригод на тому острівці, що одного разу, коли мене звільнили з пекельної сорочки, мені пощастило відтворити в пам’яті запис, вирізаний на веслі. Спочатку я згадав короткі уривки з нього, а далі пішло легше, треба було тільки скласти все докупи. Кінець кінцем я мав повний запис. Ось він:
«Хто випадково знайде це весло, довідається з напису, що Даніел Фос, народжений в Елктоні штату Меріленд, 1809 року покинув порт Філадельфію на бризі «Негоціант», що плив до островів Товариства. У лютому наступного року його викинуло на один пустельний острівець, де він збудував собі хижу й прожив багато років, живлячись тюленячим м'ясом. Тільки він залишився живий з цілої залоги названого судна, що нагналося на крижану гору і затонуло 25 листопада 1809 року».
Я дуже виразно бачив той запис, і він допоміг мені довідатися чимало про себе самого. Проте одне лишилося загадкою, якої мені ніколи не пощастило з’ясувати: де лежав мій острів? Далеко на півдні чи Тихого океану, чи Атлантичного? Я добре не знав курсу вітрильних суден, тому не можу сказати, яким саме шляхом «Негоціант» плив до островів Товариства: повз мис Горн чи повз мис Доброї Надії. Признаюся, я такий у цьому невіглас, що аж у Фолсомі довідався, де саме лежать острови Товариства. Японець-смертник, що про нього я згадував раніше, виготовляв вітрила до суден Артура Сювола, він і сказав мені, що, мабуть, пливти треба було повз мис Доброї Надії. Якщо так, то, знаючи день, коли бриг вирушив з Філадельфії, і день, коли він розбився, можна б легко визначити, де саме він розбився. На жаль, відомо тільки рік відплиття — 1809, отже, нещастя однаково могло статися і в Тихому, і в Атлантичному океані.