Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Голос ла Барів змовк, потім стихла і його хода. В глибокій темряві Шіко назносив усе, що зміг розшукати, і по хистких підпорках вибрався нагору. А в світлиці впав на лаву й звісив голову. Куди поспішати — вже ніч.
Купіль
Король Анрі сидів у воді, якої, бігаючи на кухню й з кухпі, наносили служники й служниці. Її гріли на вогні, а потім виливали в заглибину посеред кімнати-лазні. Кімната була вузенька й низька, заглибина-купіль обмурована цеглою, вниз вели сходинки; на першій знизу голяка сидів король. Перший камердинер, пан д'Арманьяк, жмутом листатих гілок колотив воду, обхлюпуючи нею свого пана, а тоді виймав гілки з води і струшував з них на короля дощ крапель. Для такої мокрої роботи д'Арманьяк теж роздягся майже зовсім — на ньому був самий фартух. Анрі, як було в них двох заведено, цитував йому рядки латинянина Марціала в перекладі.
«Раб, із чорної шкури фартух пов'язавши, слугує тобі, як у теплій сидиш ти купелі».
Перший камердинер відповідав тими самими рядками, тільки мовою першотвору; його, як і короля, щоразу бавило те, що поет мав на увазі не чоловіка, а римську даму, яку розтирає у купелі раб. Дворяпин-слуга й цього разу, мабуть, чекав від короля якогось легковажного жарту, але не дуже здивувався, не почувши його: сьогодні король був якийсь на диво замріяний. Та ще хтозна, чи тільки замріяний, а не заглиблений у похмурі думки чи в якісь нові лихі передчуття. Д'Арманьяк замовк, скропляючи легким дощем з гілок голову й груди свого владаря, та врешті, коли Анрі потягся й звів очі до побілених сволоків, перший камердинер поклав жмут на край купелі й відступив, скільки міг. Простір круг заглибленої в підлогу купелі був зовсім вузький, у кутку стояв залізний триніжок із запаленими свічками, а навпроти, позаду короля, лежало на стільці його вбрання. Чи не лежало, а сиділо: цупкі від золотого гаптування, штани й колет сиділи на стільці, ніби людина без голови та шиї.
«Навіть святкове багаття може обпекти, — про це думав Анрі в купелі.— То сумне й недобре святкове багаття, вони штовхають туди кого лишень зможуть, і мене б залюбки штовхнули. Вони вагаються, і наше єднання лишається ненадійним. Однією месою ще нічого не зарадиш. Мені доведеться весь час завойовувати людей наново, так само, як уже було призначено мені досі. Під колоною в церкві я почув оті слова й злякався, бо вони були жахливі й недобрі. Що ж робить Шіко? Слова ті стали правдою ще раніше, ніж були вимовлені. Примружений здоровило залюбки справдив би їх. Ніж! Правник сказав: «Тепер він готовий». Де ж це Шіко? Та й він не поможе. Смертельний стрибок — я ж наважився на нього».
Анрі простягся на сходинках, вода захлюпалась, його змагала сонність. Пан д'Арманьяк чекав стоячи, не зворухнувшись, аж поки йому здалося, що його давній бойовий товариш розслабився до кінця. Він думав: «Ми старіємо. Марна річ удавати незламного, хоча тільки так нам годиться поводитись». Перший камердинер, нечутно ступаючи босими ногами, вийшов, обережно причинив двері й став коло них на сторожі. Час від часу він заглядав у замкову шпарку, чи не змінилося там щось. Одного разу він приклав до шпарки вухо; Анрі крізь сон промовив уголос: «Де ж це Шіко?»
Тa коли той, кого кликано, справді з'явився в кінці переходу, пан д'Арманьяк, широко розставивши ноги, загородив собою двері. Він іще здалеку відчув, що ця поява тільки розтривожить короля в його купелі. Коли дворянин підійшов ближче, підстав не впускати його ще побільшало; пан д'Арманьяк схрестив руки на грудях і випростався, як замолоду. Та Шіко сказав:
— Не бійтесь, добродію. Я не добиватимусь туди.
— І не думайте, добродію. Від вас смердить, як від цапа, а до того ж ви п'яні.
— Самі ви цап, добродію, з вашим шкуратяним фартухом та волохатими литками. Що ж до мого смороду, то я його завдячую огидній помийній ямі: мене змусив туди стрибнути один черевомовець. І що я трохи перебрав вина, коли виліз, — це теж цілком природно. Я був пригнічений невдалою пригодою і не знав, як розповісти його величності про те, що зі мною було, — хіба що напідпитку.
— Ви не ввійдете, — повторив пан д'Арманьяк непохитно, але тільки про око. У купелі захлюпотіло: король прокинувся. Шіко говорив дзвінко, на повний голос. Він був цілком тверезий і точно розрахував, що треба сказати королю напрямки, що замовчати, що пом'якшити і на що тільки натякнути: