Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Величносте! — сказав би я, якби король міг мене почути, — вигукнув він дуже голосно. — Величносте! Ваш убивця, чи той чоловік, що мав ним стати, був солдат і доти ніколи й не подумав нічого лихого. Його звело на манівці тільки кохання. Ну як стерпіти коханцеві, коли кохана весь час глумиться з нього, аби посмішити легковажний двір? І при якому це легковажному дворі могло таке статися? — запитав сам Шіко, бо ніхто більше цього не питав. — Моя історія відбувається в замку високославної дами, званої королевою Наваррською. І чого лишень не діється там!
Він перевів дух. За дверима захлюпотіла вода, наче в ній хтось рвучко повернувся. Та марно чекав Шіко заперечення або наказу.
— Безділля всі вади плодить, — заявив він нарешті.— В цілому замку тільки й діла, що кохання та романи; то як же бідному солдатові не очманіти й не уявити себе бозна-чим! Він, бачте, надумав убити короля. Звичайно, славетна наваррська дама кинула його в найглибшу темницю.
— Гей! Не бреши там! — озвалося з лазні.
— Але вона заплакала! — скрушно, збентежено провадив Шіко. — Вона гірко заплакала й вигнала солдата з замку.
— І не повідомила мене про це, — зітхнув Анрі в своїй цегляній купелі.
— Як же вона могла! — жалібно мовив Шіко і почав вигадувати — але дуже правдоподібні, на його думку, речі.— Адже ченці, патери й прелати весь час напосідались на неї, загрожували смертю і їй самій, стерегли її, перехоплювали її листи, тож вона й мусила мовчати, хоч у затишній кімнатці лила сльози.
В ту мить із грудей пана д'Арманьяка несподівано вирвалось ридання. Королева Наваррська, хоч Шіко розповідав про неї як про витвір поетичної уяви, для першого камердинера була справжньою супутницею в пору кривавих ночей, пройденої школи нещастя, всіх трудів життя, що їх він зі своїм паном витримував багато років. Тоді вона бувала і жрицею жаги, і провідною зорею, сходила з ложа й вела до трону — і звалась Марго. Її боготворило ціле покоління, віддане людській красі, пізнанню людини, — поміж нього і цей дворянин, якому вона подавала свою незрівнянну руку.
Спогадавши все це, він знову заридав і вже не міг зупинитись. «Наша Марго, — думав постарілий лицар, — тепер ненавидить нас смертельно». Неспроможний стримати глибоко хвилювання, він покинув свій пост. Відходячи в самому фартусі з овечої шкури, він давився невиплаканими сльозами й задихався від гірких ридань.
А в лазні запала інша. Той, хто сидить там, легко пускає сльозу, і через те більшості здається ненадійним. Чому ж він цього разу не плаче? Шіко покивав головою, і кумедний чубчик захитався над його лисим лобом. Він міг би зазирнути в замкову шпарину, але не зробив цього. Той, хто за дверима, — сам-один, схований від чужих очей, голий, і йому загрожує ніж; а незрівнянна рука, яку він колись любив над усе, не спинила того ножа. А наготував його один із тих, що витанцьовують круг святкових багать, — котрі жвавіші, ті й на одній нозі,— і з усіма, з усіма він з'єднався. Заради них вислухав чудову месу, зважився на смертельний стрибок. «Хай же буде так! Хай же воно станеться!» — певне, думає той, хто сидить у купелі.
— Шіко!
Минула добра хвилина. Той, хто стояв під дверима, вже не прислухався, він поринув у думи. Почувши, що його кличуть, він стрепенувся й кинувся в лазню.
— Причини двері! — наказав голісінький король. — Багато людей причетні до замаху? — спитав він тихо.
Шіко перелічив усіх, більш не намагаючись нічого прикрасити. В гострому розумі блазня шлях убивці лежав як на долоні, і він змалював той шлях. У королівстві не лишилось людного місця, що не могло б стати душогубським кублом — таким, як те, звідки він щойно прийшов. Але й душогубські кубла бувають кумедні: принаймні можна посміятись і з солдата-черевомовця, який сподівається після вбивства стати невидимим, та й з шинкаря. І все ж у лазні панувало напруження, від якого обличчя кам'яніли. Прекумедно — не навмисне, а просто за звичкою — блазень переповів свою суперечку з шинкарем щодо засолювання чи колесування. А обличчя в обох кам'яні. Бовдур з розпанаханим боком — через власну необачну кровожерність; черевомовлення, п'ятеро спільників і помийна яма — все прекумедне, але обличчя кам'яні. Бовдур утік — дарма, нікуди він не дінеться. Він нагострить з обох боків нового ножа, ще раз підстереже короля, і його схоплять, бо вже знають. Годі про нього.
Шіко докінчив і замовк, бо й король міг тільки мовчати. Зненацька він підвів голову.
— Одне я хотів би знати. Лa Бар ні разу не наближався до мене так, щоб дістати ножем. Як же він думав це зробити?