Відьмак. Час Погорди

— Щось діється? — прошепотів Любисток.

— Авжеж. Стій тихо й не рухайся.

Густий туман, що лежав у річищі Стрічки, тлумив звуки, але не настільки, щоб Любисток не почув плюскіт води й пофоркування коней. Через річку йшли вершники.

— Ельфи, — здогадався він. — Скойа’таелі? Втікають до Брокілону, вірно? Ціле командо…

— Ні, — буркнув Ґеральт, вдивляючись у туман. Поет знав, що зір і слух відьмака неймовірно швидкі й чутливі, але не міг відгадати, оцінює він зором чи слухом. — Це не командо. Це те, що від командо залишилося. П’ятеро чи шестеро кінних, три вільних коня. Побудь тут, Любистку. Я піду туди.

— Gar’ean, — сказала, застерігаючи, зеленоволоса дріада, піднімаючи лук. — N’te va, Gwynbleidd! Ki’rin!

— Thaess aep, Fauve, — несподівано різко відповів відьмак. — M’aespar que va’en, ell’ea? Прошу, стріляй. Якщо ні — то стули пельку й не намагайся мене лякати, бо мене вже нічим не можна налякати. Я мушу порозмовляти із Мільвою Баррінг і зроблю це, подобається воно тобі чи ні. Залишся, Любистку.

Дріада опустила голову. Лук — також.

З туману випірнуло дев’ять коней, і Любисток побачив, що насправді лише шість із них несли вершників. Помітив фігури дріад, які виходили із хащів і йшли назустріч. Зауважив, що трьом вершникам довелося допомагати спускатися з коней і треба було їм допомагати, аби вони зуміли піти в бік рятівних дерев Брокілону. Інші дріади, наче духи, промайнули крізь вітролом і берег, зникли в тумані над Стрічкою. З протилежного берега пролунав крик, іржання коней, плюскіт води. Поету також здалося, що він почув свист стріл. Але в цьому впевненим не був.

— Переслідували їх… — пробурмотів.

Фауве повернулася, стискаючи долоню на перехваті луку.

— Ти співай таку піснь, taedh, — гарикнула. — N’te shaent a’minne, не про Еттаріель. Кохання — ні. Не час. Зараз час убивати, так. Така піснь, так!

— Я, — пробурмотів він, — не винен у тому, що діється…

Дріада хвильку мовчала, дивлячись убік.

— Я теж ні, — сказала й швидко відійшла в гущавину.

Відьмак повернувся десь за годину. Вів двох осідланих коней — Пегаса й гніду кобилу. Чепрак кобили був у крові.

— Це ж конячка ельфів, вірно? Тих, що перейшли річку?

— Так, — відповів Ґеральт. Обличчя і голос його змінилися, були чужими. — Це кобила ельфів. Утім, поки що вона послужить мені. А як матиму можливість, обміняю її на коня, який уміє нести пораненого, а коли поранений падає — залишається біля нього. Схоже, цю кобилу такому не вчили.

— Ми звідси їдемо?

— Ти їдеш, — відьмак кинув поету вуздечку Пегаса. — Бувай, Любистку. Дріади проведуть тебе зо дві милі уверх по річці, щоб ти не натрапив на жовнірів з Брюґґе, які напевне все ще крутяться на тому березі.

— А ти? Залишаєшся тут?

— Ні. Не залишаюся.

— Ти про щось довідався. Від білок. Ти довідався про Цірі, так?

— Бувай, Любистку.

— Ґеральте… Послухай мне…

— Що я маю слухати? — крикнув відьмак, і раптом горло йому перехопило. — Я ж її… Я не можу залишити її на поталу долі. Вона зовсім сама… Вона не може бути самою, Любистку. Ти цього не зрозумієш. Ніхто цього не зрозуміє, але я це знаю. Якщо вона буде самотньою, з нею станеться те саме, що колись… Те, що колись сталося зі мною… Ти цього не зрозумієш…