Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
Зивік вийшов з намету останнім. Щурячи засліплені сонцем очі, він дивився на розгардіяш, що панував у таборі. Десятники поспішали до загонів, сотники бігали й лаялися, шляхта, зброєносці й пажі плуталися під ногами. Панцирні з Бан Ард гарцювали по полю, збиваючи хмари пилу. Спека стояла страшезна.
Зивік пришвидшив крок. Минув чотирьох прибулих учора скальдів з Ард Каррайгу, які сиділи в тіні від багато прикрашеного намету маркграфа. Скальди, власне, складали баладу про переможну військову операцію, про геній короля, кмітливість командирів і про мужність простого солдата. Як завжди, робили то до операції, аби не гаяти часу.
— Вони вітали нас, як браття, вітали хлібом, вітали сііііллю… — заспівав для проби один зі скальдов. — Визвольників своїх вітали, вітали хлібом, вітали сііііллю… Гей, Графніре, підкинь якусь небанальну риму до «сіллю»!
Другий скальд риму підкинув. Зивік не дочув яку.
Десятка, що стояла над ставком, підхопилася, побачивши його.
— Готуватися! — крикнув Зивік, стоячи далеченько, аби дихання його не вплинуло на мораль підлеглих. — Перш ніж сонечко на чотири пальці встане — усім на огляд! Усе повинно блищати, як ясне сонечко, — зброя, реманент, коні — все! Буде перевірка, то якщо через когось я сорому наїмся, то ноги такому сучому синові повириваю! Живо!
— У бій ідемо, — здогадався вершник Краска, швиденько запихуючи сорочку в штани. — У бій ідемо, пане десятнику?
— А ти що думав? Що на танці, на Зажинки[13]? Переходимо кордон. Завтра на світанку уся Бура Хоругва вирушає. Сотник не казав, у якому строю, але ж наша десятка передом піде, як завжди. Ну, жвавіше, рухайте дупами! А, так, стояти. Зразу скажу, бо потім часу певне не знайдеться. Це не буде звичайна війнушка, хлопи. Якусь дурню новочасну вельможні придумали. Якесь визволання чи якось так. Ідемо не ворога бити, а на ті, ну, наші одвічні землі, із тією, як там її, братерською допомогою. Тож — увага, що скажу: людців з Едірну не чіпати, не грабувати…
— Як то? — роззявив рота Краска. — Як же то: не грабувати? А чим же коней годуватимемо, пане десятнику?
— На кінський прокорм грабувати, а так — ні. Й людей не сікти, халуп не палити, реманенту не нищити… Краска, стули пельку! Це ж не збори якісь, це, мати вашу, військо! Слухати наказу, бо інакше — на шибеницю! Кажу ж: не вбивати, не палити, баб…
Зивік урвав себе, замислився.
— Баб, — закінчив за хвильку, — ґвалтувати тихцем і так, щоб ніхто не бачив.
— На мосту над річкою Дифною, — закінчив Любисток, — вони потиснули один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу й Менно Коегорн, головнокомандувач нільфгардським військом з Дол Анґра. Потиснули один одному руки над скривавленим, помираючим королівством Едірн, запечатуючи бандитський розподіл здобичі. Найогидніший із жестів, які знала історія.
Ґеральт мовчав.
— І раз ми вже про огидності, — сказав за хвильку неочікувано спокійно, — то що там із чародіями, Любистку? Я про тих, із Капітулу й Ради.
— Біля Демавенда не залишився жоден, — почав після мовчанки поет. — А Фольтест усіх, хто йому служив, вигнав з Темерії. Філіппа в Третогорі, допомагає королеві Гедвізі з угамуванням хаосу, що все ще панує у Реданії. Із нею Трісс і ще троє, чиїх імен я не пам’ятаю. Кілька є у Кедвіні. Багато втекло до Ковіру й Генґфорсу. Обрали нейтралітет, бо Естерад Тиссен і Нєдамір, як ти знаєш, були й залишилися нейтральними.
— Знаю. А Вільгефорц? І ті, що його підтримали?
— Вільгефорц зник. Сподівалися, що вигулькне в захопленому Едірні, як намісник Емгира… Але й слід його зник. За ним і за всіма його спільниками. Крім…
— Кажи, Любистку.
— Крім однієї чародійки, яка стала королевою.
Філавандрель еп Фідаіль мовчки чекав на відповідь. Королева також мовчала, дивлячись у вікно. Вікно виходило на сади, які ще донедавна були гордістю попереднього володаря Дол Блатанна, намісника-тирана з Венґерберга. Втікаючи від Вільних Ельфів, які йшли в авангарді військ імператора Емгира, людський намісник зумів вивезти з ельфійського палацу більшість цінних речей, навіть меблі. Але сад він забрати не зміг. Знищив його.
13
Зажинки — ритуал зрізання першого снопа на початку жнив.