Відьмак. Час Погорди

У наметі стало тихо.

— Нільфгардці пройшли крізь Дол Анґра, — сказав сотник. — Згалемсили Лирію, за чотири дні увійшли до Альдерсберга, там у вирішальній битві в пил розбебехали армію Демавенда. З ходу, ледь після шести днів облоги, зрадою взяли Венґерберг. Зара’ швидко йдуть на північ, спихаючи війська з Едірну до долини Понтару й до Дол Блатанна. Йдуть до нас, до Кедвену. Отож наказ для Бурої Хоругви такий: перейти кордон і форсовано йти на південь, ген до Долини Квітів. За три дні тре’ нам стати над річкою Дифною. Повторюю: за три дні, а значить, на рисях йтимемо. За річку Дифну — ані кроку. Ані кроку, повторюю. Скоро на тому березі з’являться нільфгардці. Із ними — тепер уважно мені! — у битву не лізти. Ні в якому разі, зрозуміло? Навіть якби ті десь намагалися річку перейти — то тільки показати їм, знаками показати, щоб зрозуміли вони, що то ми, кедвенське військо.

У наметі стало ще тихіше, хоча, здавалося, бути такого не могло.

— Як же це? — буркнув нарешті Боде. — Нільфгардців не бити? Ми на війну йдемо, чи що? Як же воно, пане сотнику?

— Наказ такий. Ми не на війну йдемо, тільки… — Півгарнець почухав шию. — Тільки із братньою допомогою. Переходимо кордон, аби надати охорону людям з Верхнього Едірну… Та що я там кажу… Не з Едірну, а з Нижньої Марки. Так сказав вельможний маркграф Мансфельд. Так і так, — торочив, — Демавенд програв, відкинув копита й лежить трупом, бо погано правив і політику мав до дупи. Тож — кінець йому й усьому Едірну. Наш король Демавендові позичив купу грошви, бо допомогу йому надавав, а не можна багатству такому пропадати, зара’ час грошики ті навзад відзичити із відсотками. Не можемо ми також дозволити, аби земляцтво наше й брати з Нижньої Марки пішли до нільфгардської неволі. Мусимо ми їх, той-того, визволити. Бо наші це одвічні землі, Нижня Марка, колись вона під берлом Кедвену була, а нині під те берло повертається. Аж до річки Дифни. Таку ото умову склав наш милостивий король Генсельт з Емгиром з Нільфгарду. Але умова умовою, а Бура Хоругва має стати над річкою. Зрозуміли?

Ніхто не відповів. Півгарнець скривився, махнув рукою.

— А, псом ви йохані дурбецели, гівно там ви зрозуміли, бачу. Але не переймайтеся, бо і я — не дуже. Але для розуміння — це йогомосць король, графи, воєводи й панство шляхта. А ми — військо! Нам слухати наказу: дійти до річки Дифни за три дні, стати там і стояти, наче стіна. Й усе. Налий, Зивіку.

— Пане сотнику… — затнувся Зивік. — А що буде… Що буде, як військо з Едірну чинитиме опір? Шлях загородить? Адже ж ми збройно крізь країну їхню ідемо. Що тоді?

— А як наші земляцтво й брати, — підхопив із кпиною Стахлер, — ті, що ми їх маємо, ніби, визволяти… Якби почали вони з луків бити, камінням кидатися? Га?

— Маємо за три дні стати над Дифною, — із натиском сказав Півгарнець. — Не пізніше. Хто б не хотів нас затримати чи сповільнити, той, виходить, ворог. А ворога на мечі треба брати. Але увага й обережність! Слухати наказу! У селах ані халупи не палити, у людей маєтності не брати, баб не ґвалтувати! Закарбувати те в пам’яті собі й солдатам, бо хто наказ той порушить, у зашморг піде. Воєвода разів десять те повторив: ми, сука, не з нападом ідемо, але з братерською допомогою! Чого зуби шкіриш, Стахлере? Це наказ, суча його мати! А тепер бігцем до десяток, усіх на ноги поставити, коні й спорядження аж блищати повинні, як місяць у повні! На передвечір’ї усі хоругви на огляд стануть, сам воєвода перевірятиме із хорунжими. Якщо через якусь десятку сорому наїмся, то мене той десятник пам’ятатиме, ой, пам’ятатиме! Виконувати!