Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
Вона стала перед дзеркалом. Поправила волосся. Поправила сукню. Струсила з пишного рукава неіснуючий пил. Вирівняла в декольте намисто зі шпінелі.
Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Мабуть, зсунула їх служниця під час прибирання. Служниця. Звичайна жінка. Звичайна людина із очима, повними страху перед тим, що насувалося. Звичайна людина, загублена в часах погорди. Звичайна людина, що шукає надії і впевненості в завтрашньому дні в неї, чародійки…
Звичайна людина, довіру якої вона не виправдала.
З вулиці долинав звук кроків, стукіт важких солдатських чобіт. Тіссая де Фрьес навіть не здригнулася, не повернула голови до вікна. Було їй байдуже, чиї то кроки. Королівські солдати? Прево із наказом про арешт зрадниці? Наймані вбивці? Кати Вільгефорца? Їй було байдуже.
Кроки стихли удалині.
Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Чародійка вирівняла їх, поправила серветку так, щоб кутик її був рівно посередині й був симетричним до чотирикутних підставок підсвічників. Зняла із зап’ястка золоті браслети й рівненько склала їх на розгладженій серветці. Глянула критично, але не знайшла ані найменшої помилки. Все лежало рівно, впорядковано. Так, як лежати мало.
Вона відсунула шухляду комода, вийняла звідти короткий ніж із кістяним руків’ям.
Обличчя її було гордовитим і нерухомим. Мертвим.
У будинку було тихо. Так тихо, що чути було, як на стіл спадає пелюстка зів’ялого тюльпана.
Сонце, червоне, наче кров, повільно падало за дахи будинків.
Тіссая де Фрьес усілася у кріслі біля столу, задмухала свічку, ще раз поправила перо, що лежало поперек листа, й перерізала собі вени на зап’ястках обох рук.
Виснаження від цілоденної подорожі й навали вражень далося взнаки. Любисток очуняв і зрозумів, що, схоже, заснув під час розповіді, захропів на половині слова. Він ворухнувся і мало не скотився з купи хмизу — Ґеральт уже не лежав поряд і не урівноважував лігвище.
— На чому… — він відкашлявся, усівся. — На чому-то я зупинився? Ага, на чародіях… Ґеральте? Де ти?
— Тут, — сказав відьмак, ледь помітний у мороці. — Продовжуй, прошу. Власне, ти мав мені розповісти про Йеннефер.
— Послухай, — поет чудово знав, що про згадану особу він не мав ані найменшого наміру навіть згадувати. — Я справді нічого…
— Не бреши. Я тебе знаю.
— Якщо ти так добре мене знаєш, — занервував трубадур, — то задля якої холери вимагаєш, аби я говорив? Ти знаєш мене як облупленого, тож мав відати й те, чому я промовчав, чому не повторюю почутих пліток! Мав ти також здогадатися, які то плітки й чому я хочу тебе від них уберегти!
— Que suecc’s? — одна із дріад, які тут спали, підскочила, пробуджена його підвищеним голосом.
— Вибач, — тихо сказав відьмак. — Ти — також.
Зелені ліхтарики Брокілону вже згасли, тільки деякі ще слабо тліли.
— Ґеральте, — перервав мовчанку Любисток. — Ти завжди стверджував, що стоїш осторонь, що тобі — байдуже… Вона могла в те повірити. Вірила в те, коли разом із Вільгефорцом почала ту гру…
— Досить, — сказав Ґеральт. — Ані слова більше. Коли я чую слово «гра», то маю бажання когось убити. Ах, давай ту бритву. Хочу нарешті поголитися.
— Зараз? Ще темно…
— Для мене — ніколи не темно. Я ж — дивовижа.
Коли відьмак вирвав у нього з рук мішечок із туалетним приладдям і відійшов у бік струмка, Любисток зрозумів, що сонливість цілком минула. Небо вже світлішало, обіцяючи світанок. Він устав, увійшов у ліс, обережно обминаючи притулених одна до одної дріад, які спали.
— Ти був серед тих, хто став цьому причиною?
Він різко повернувся. Дріада, яка спиралася на стовбур, мала волосся кольору срібла, й це було помітно навіть у напівтемряві вранішньої зорі.
— Занадто паскудний вигляд, — сказала, схрещуючи руки на грудях. — Хтось, хто все втратив. Знаєш, співаче, це цікаво. Свого часу мені здавалося, що не можна втратити все, що завжди щось залишається. Завжди. Навіть у Часи Погорди, коли наївність може помститися в найжорстокіший спосіб, не можна втратити все. А він… Він втратив кілька кварт крові, можливість нормально ходити, часткове володіння лівицею, відьмачий меч, кохану жінку, дочку, яку він дивом отримав, віру… Ну, думала я, але ж щось повинно в нього лишитися? Я помилялася. Він не має вже нічого. Навіть бритви.