Листя землі. Том 1

Не ти, людяка, владаєш, а судьба тобою, і се правда свята. Се ж бо яни, Євмен і Христя, через межу скольки переглядалися, а межі тої не переступили. І так треба було, щоб у лікарні яни стрілися, і вже навік. Ой бальна я, больна, а больботухою зробилася, старе врем'я споминаючи. Дак стали яни хазяїнувать, а в Євменового батька, Пантелія Отроха, було хазяйство: дві корови дойні, три свині, хата з коморою і сінцями, під соломою. Се вже Пантеліїху Бог забрав, діти дрібні лишилися, Євмен серед них — большак. Сам Пантелій ледве стежку бачив, з війни миколаївської. Був у них город коло хати, і поле в степу, за Поповою долиною. Дак усе теє на Христині руки лягло каменем тяжким, бо Євмен ще слабував, поранений був у Синявських лісах. Усе посадити, прополоть, зібрать, конопельки вирвать — бідні вони, бідні, ручоньки женські. Була я наймичкою у П'явків, признавалася Христя, було мені важкенько, а стала я господинею — ще важчей. Ой, робили ж тади люди по-страшному, ой робили! А се ж Христя уже дитятко носила.

Тут уже власть совітська укріпилася, стали в людяк хліб одбирать. І прислали у Пакуль Михаля Громниць-кого — по викачці. Викликав йон Євмена Отроха: «Щоб ти до неділі дев'яносто пудів здав». Се мислимо — обкласти так? Вертає Євмен од Громницького, ми з мужиками попові хліви розбираєм і сільбуд будуємо. Се вже у годі двадцятім. А через що знаю, коли було, бо скалічів я біля тих хлівів. Наснилася мені попадя, як ми хліви розбирали: наче стоїть вона наді мною і каже: «Не чіпай мого добра, бо весь вік згадуватимеш…» А се вже вона на тім світі була. А я молодий був, дурний, не послухався: сільбуд, сільбуд, танці-гранці… Хліви попові — з дубового колоддя. Ми ще, правда, трохи випили, для смілості, таки ж не своє розбираємо, тади ще не звикли, се вже познєй: усе — нашенське… Самогоняку уже наловчилися гнать, скажена була самогоняка. Ну і не втримали хлопці колодяки, покотилася вона і ступню мені розтрощила, і весь вік ходжу наче в дерев'янім валянку, весь вік попадю згадую. Награвся і натанцювався… А попадя — вона і при жисті бідовенною була, сам піп її боявся. Се ж як вона з сього світу пішла розкажу. Як прийшли червоні, послі гетьмана вже, у зборні штаб їхній був. І зайшли до попа двоє солдат, побачили крісла, добрячі крісла, з дерева червоного, вони ще у нього од батька, отця Серафима. Солдатики за тії крісла — і з хати. А попаді дома не було. Тольки вони через поріг, аж од воріт — попадя: «Грабіжники! Бандити! Ви наживали сеє добро?!» Дак солдатики, недовго думаючи, хто тади роздумував, за тую попадю, біля хліва поставили і розстріляли, за контрреволюційну пропаганду… І кавкнуть попадя не встигла. А попа — в штаб, із штабу — у мринську в'язницю, трохи не пропав йон там, але вернувся з денікінцями. Ну, та я ж про Євмена Отроха гомонів. Вертає Євмен повз нас, а ми хліви попові розбирали, вертає йон од Громницького, ми й запитуємо: «Що-бо яно там?з А що, одказує Євмен, хіба не знаєте: людей давлять, та й годі. Хтось Громницькому слова ті Євменові і підніс скоренько. Людяка — вона скоро душею оскотинюється, ой скоро! Тольки ж не я піднісся Громницькому, не я, мені вже помирать скоро, брехать не буду, а такий серед нас знайшовся. Власть за тії годи у нас, мо', десяток разів мінялася, були такі: що кожній власті лизали… Дак тольки ж такі, скажу вам, і виживали. Ну, Громницький арештував Євмена — контрреволюція! — і в Мрин під вартою спровадив. А там як розбиралися тади: ще слова не сказав, ще тольки подумав, — а вже контра, і в «штаб Духоніна», на той світ значить. Але Євмену поталанило, що йон за червоних воював, поранений був у лісах Синявських, розпиталися, шию намилили, щоб язика за зубами тримав, і відпустили. Відпустили то відпустили, а хлібець здавать треба. Тольки йон хлібець здав, до зерняти із засіка вигребши, а вже назначили йому свиню колоть і в Мрин везти…