Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
Ми виїхали з густої невисокої трави на сухе дно озера; праворуч і ліворуч від нас текли струмки, утворюючи >поросле очеретом, поперетинане потічками болото аж до озера, що відступило; літали качки, ми бачили великі зграї гусей на трав'янистих купинах серед болота. Дно було щільне й тверде, і ми їхали, поки воно не зробилося вологим і м'яким; ми повиходили з машини й вирішили, що Карл і Чаро та я і М'Кола підемо понад болотом, стріляючи і зганяючи птахів, а Старий і Мама подадуться до високого очерету на березі озера, де струмок також утворював болітце, що на нього, як ми сподівалися, мали перелітати качки.
Ми бачили, як вони перетинали відкриту місцину — висока дебела постать у вилинялій вельветовій безрукавці й маленька — в штанах, куртці кольору хакі, похідних черевиках і крислатому капелюсі; коли, пригнувшись, вони зникли в сухому очереті, вирушили й ми. Та ледве дісталися до найближчого струмка, як виявилося, що наш задум нікуди не годиться. Навіть обережно вибираючи, де б ступити, ми по коліна провалювались у прохолодний мул, а коли твані поменшало й стало більше купин серед води, я кілька разів провалився по пояс. Качки* й гуси не підпускали нас близько, а щойно перша зграя перелетіла на болітце, де в очереті засіли наші мисливці, як почувся різкий короткий дублет із Маминої рушниці; качки шугнули вбік і полетіли до озера, інші дрібніші зграйки, а так само й усі гуси теж перебралися на відкриту воду. Зграя чорних ібісів, схожих своїми загнутими донизу дзьобами на велетенських коровайок, знялася з болота по той бік струмка, де йшов Карл, покружляла високо над нами й знову сіла в очерет. Скрізь зустрічалися бекаси, чорні й білі кулики, і, втративши надію підкрастися до качок, я почав стріляти бекасів, чим викликав невдоволення М'Коли. Ми перейшли болото, потім я перебрів потічок, де вода сягала мені до пліч і довелося тримати над головою рушницю й мисливську куртку з патронами в кишенях; по дорозі до очерету, в якому засіли Мама й Старий, я зустрів іще один глибокий бистрий потічок, над яким літали чирки, і вбив трьох.
Уже майже споночіло, коли я знайшов Старого й Маму на другому березі, біля самого озера. Скрізь потічок був глибокий, щоб іти вбрід, а дно багнисте, але я все-таки знайшов розмитий слід бегемота, що вів у воду. Тут дно було досить тверде, дроте вода сягала мені під пахви. Коли я перебрів потічок, видобувся на берег і став обтрушуватись, наді мною просвистіла зграя чирків; я вистрелив навмання в пітьмі, те саме зробив і Старий — і три чирки важко впали у високу прибережну траву. Пошукавши, ми знайшли всіх трьох: з розгону вони залетіли набагато далі, ніж ми сподівались. Тим часом зовсім посутеніло, і ми побрели по сірому засохлому мулу до машини; я був мокрий як хлющ, в черевиках хлюпала вода. Мама раділа, що ми настріляли качок — уперше після полювання в Серенгеті: ми всі пам'ятали, яке в них смачне м'ясо. Попереду вже видніла машина, що здаля здавалася зовсім маленькою, а за нею смуга багна, потім трав’янисту савана, а ще далі — ліс.
Назавтра ми повернулися до табору з полювання на зебр, вкриті сірим шаром пилу й поту після їзди машиною по рівнині. Мама й Старий зосталися в таборі — їм не було чого робити на полюванні, хіба що ковтати пилюку, ми ж із Карлом цілісінький день пеклися на сонці в хмарах куряви, й між нами спалахнула суперечка, яка звичайно починається так:
— Чого ж це ви!
— Та вони ж були надто далеко.
— Ви їх просто прогавили.
— А я кажу: вони були надто далеко.
— Тільки наполохали їх…
— Стріляли б самі!
— З мене досить. Нам потрібно всього дванадцять шкур. Ну-бо, ворушіться.
Потім хтось умисне стріляє раніше, щоб показати, що його кв&пили, підводиться з-за мурашника і, сердито відвертаючись, підходить до товариша. А той самовдоволено питає:
— Ну, то що там ще?
Та вони хтозна-як далеко — казав же вам, — відповідає той безнадійно розпачливим голосом.
Самовдоволений зневажливо кидає:
— Та ви гляньте на них!
Зебри, які були забігли хтозна-куди, помітили ваговоз із тубільцями, зробили коло й тепер стоять боком до мисливців, і то зовсім близько.
Розпачливий дивиться, мовчить, надто вже розлючений, щоб стріляти. Потім буркає:
— То стріляйте!
Але самовдоволений — принциповий, як ніколи, — відмовлявся:
— Стріляйте самі.