Твори в 4-х томах. Том 2

Другого дня ми вистежували сернобиків у сухій і курній ДОЛИНІ Ріфт, аж ось помітили далеко за пагорбами табун, — трохи вище масайського села. Сернобики були схожі на масайських ослів, якби не гарні й прямі, поставлені навскіс чорні роги, і всі, як один, видавались чудовими. Та, придивившись уважніше, я помітив, що два чи три самці виглядали краще за інших; сидячи на землі, я вибрав, як мені здавалося, найгарнішого, і, коли табун розтягся вервечкою, прицілився й вистрелив. Я чув, як ляснула куля, бачив, як сернобик відбіг від інших і став дедалі швидше кружляти, й зрозумів, що влучив. І більше не стріляв.

Як потім виявилось, Карл вибрав собі того самого. А я не знав і вистрелив, корисливо прагнучи бодай цього разу вполювати кращу здобич; усе ж Карл, перш ніж тварини втекли, збивши за собою хмару сірої куряви, убив і іншого сернобика, не гіршого від мого. Якби не їхні чудові роги, то полювання на них було б не більш захоплюючим, аніж на свійських ослів. Коли під'їхав ваговоз і М'Кола з Чаро зняли шкури з голів та розібрали туші, ми поїхали до табору в хмарах куряви, від якої наші обличчя посіріли, а долина перетворилася на нескінченне спечне марево.

Ми пробули в тому таборі два дні. Ще мали здобути кілька зебрячих шкур, що їх обіцяли друзям в Америці,'а білувальникові потрібен був час, щоб обробити їх як слід. Полювання на зебр вийшло нецікавим; тепер, коли трава повигоряла, рівнина за пагорбом здавалась одноманітною, жаркою й курною; пригадую, ми сиділи біля мурашників: ген удалині, в сіруватій імлі біг табун зебр, збиваючи куряву, а по жовтій рівнині, де кад якоюсь білою плямою кружляли птахи, мчав до нас ваговоз із тубільцями, що мали розібрати тушу й відвезти м'ясо до селища; через цю кляту спеку я зробив кілька невдалих пострілів по газелі, яку тубільці попросили вбити їм на м'ясо, — після трьох-чо-тирьох пострілів я поранив її, потім аж до обіду ганявся за нею по рівнині, поки не підібрався до неї на рушничний постріл і не вбив.

Того дня ми проїхали через село повз крамничку індійця — він провів нас запобігливою усмішкою, що поєднувала в собі Дружню прихильність і боязке сподівання крамаря-невдахи, — звернули ліворуч вузькою, серед чагарів, стежиною в густий ліс, переїхали через струмок по хисткому дерев'яному містку і по-

котили далі; згодом ліс порідшав і ми опинилися на трав'янистій савані, що тяглася аж до порослого очеретом озера — майже висохлого, тільки ген в дальньому кінці поблискувала вода та рожевіли фламінго. На узліссі під тінистими деревами тулилося кілька рибальських куренів, а Далі хвилювалися під вітром їра-ви савани; дно висохлого озера здавалося білувато-сірим від безлічі тварин, які стривожено заметушились, помітивши нашу машину. То були — болотні антилопи, котрі здаля, коли рухались, видавалися на диво незграбними, а зблизька, коли стояли, — стрункими й граційними.