Твори в 4-х томах. Том 2

Урешті над рудими пагорбами зійшов димчасто-червоний місяць, і ми пройшли через село, що блимало тьмяними вогниками, повз щільно позачинювані глиняні хижки, де пахло гноєм, потім перейшли струмок і побралися вгору по голому схилу, де перед нашими наметами горіло багаття. Ніч була холодна й вітряна.

Вранці ми знову вирядилися на полювання, біля джерела виявили слід носорога й перетнули по сліду всю схожу на фруктовий сад місцевість, аж до долини, що стрімко сходила в ущелину. Стояла задуха, й тісні чоботи, як і напередодні, муляли Мамі ноги. Бона не скаржилась, але я бачив, що їй боляче. Ми почували солодку, заспокійливу втому.

— Нехай їм біс, — сказав я Старому. — Стрілятиму, тільки коли трапиться дуже великий. А за таким можна марно ганятися цілий тиждень. Вистачить того, що я вбив, кидаймо це місце і розшукаймо Карла. На рівнині можна пополювати на сернобика, роздобути шкури зебр, а там узятися й до куду.

Ми сиділи під деревом на вершині пагорба, звідки було видно довколишню місцевість — ущелину, що спускалася в долину Ріфт, і озеро Маньяра.

— От би взяти носіїв з легким вантажем і пополювати по цій долині та на берегах озера, — сказав Старий.

— Було б чудово! А машини поїдуть уперед і зачекають нас в… як то пак зветься те місце?

— Майя-Мото..

— А чом би нам і справді не зробити так? — сказала Мама.

— Спитаймо в Друпі, яка та долина.

Друпі не знав, але провідник зі списом сказав, що долина кам'яниста і майже непрохідна там, де потік спадає в ущелину. На його думку, з вантажем ми там не пройдемо. Тож ми відмовилися від свого задуму.

— І все ж саме так треба мандрувати, — мовив Старий. — Носії обходяться дешевше, ніж бензин.

А чи не можна буде зробити кілька піших походів, повернувшись із цього полювання? — спитала Мама.

— Можна, — відповів Старий. — Але по великого носорога тре-а буде йти аж на гору Кенія. Отам ви вполюєте такого як слід. КУДУ тут рідкість. Вони знову-таки водяться в Кенії, в Калалі, тож їдьмо туди. А тоді, якщо все буде гаразд, ще встигнемо' спуститися в Хандені й пополювати чорних антилоп.

— Ну, час рушати, — мовив я, не рухаючись з місця.

Ми вже давно змирилися з Карловим носорогом. І раділи, що він убив такого, і все стало на своє місце. Може, він уже вполював і сернобика. Мабуть, думав я. Славний хлопець цей Карл, і добре, що він настріляв більше за мене.

— Як ти себе почуваєш, моя бідолашна Мамо?

— Чудово. Звісно, я б охоче перепочила, бо дуже стомилися ноги. Але мені подобається таке полювання.

— То давайте вернемось, поїмо, а тоді підемо на рівнину,

Ввечері ми спинилися на місці нашого старого табору в Муту-Умбу, під великими деревами, неподалік від дороги. Тут ми колись уперше стали табором в Африці, і дерева були такі самі височезні, гіллясті й яскраво-зелені, струмок — такий самий чистий і швидкий, а місцина — така сама гарна, як і того першого разу. Хіба тільки ночі стали задушливіші, дорога вкрилася товстим шаром пилу, а ми вже встигли побачити чимало нових місць.