Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Над верховіттям сосен угорі легко ковзав вищерблений молодичок-місяць, який майже не світив, тільки ледь блискав у імлистому сяйві, прикрашаючи похмуре незоряне небо. Але з ним було якось веселіше, наче хтось живий ретельно супроводжував їх по цій дорозі. В лісі ж віддалік було похмуро, напевне, від тьмяної мішанини ялинника, якихось плям, гілля, але поблизу, на чистій білизні снігу, непогано вгадувалася дорога. Те, що вона була зовсім без сліду, по цілику, хоч і утруднювало ходу, але застерігало від несподіванок: навряд чи хто буде чатувати їх тут, у цій глушині, морозяної ночі. І все-таки Рибак остерігався, особливо після невдалого заходу в Глиняне, де вони, очевидно, потрапили б до рук німців, якби не один дядько, що стрівся їм з дровами. Дядько, спасибі йому, попередив, що надвечір у село наїхали німці, й вони звернули в ліс, до цього хутора.
Зрештою, випадкової сутички Рибак не дуже й боявся, тим паче в лісі чи навіть у полі — в них була зброя. Правда, трохи малувато назбиралося патронів, але й так непогано: ті, що лишилися на Гнилому болоті, віддали їм усі лишки із своїх теж мізерних запасів. Тепер, не рахуючи п'яти штук у гвинтівці, Рибак мав ще три обойми у кишенях кожушка, стільки ж було і в Сотникова. На жаль, не знайшлося жодної гранати, але й це не біда — над ранок вони вже будуть у таборі. Принаймні мусять бути. Правда, Рибак відчував, що вони трохи барилися, йти слід було б швидше, сніг був не дуже глибокий, місцями добре спресований завіями, але підводив напарник.
Увесь час, поки вони йшли лісом, Рибак чув за спиною приглушений застудний кашель, який лунав то ближче, то далі, але тепер він зовсім стих чомусь. У котре вже Рибак оглянувся й уповільнив ходу?
— Сотников ледь помітно ворушився позаду в лісових сутінках. Рибак не гукнув його і не поквапив, лише, гамуючи в душі нетерпіння, хвилин п'ять дивився, як той втомлено шкандибає по снігу у своїх грубих стоптаних валянках. До того ж він якось незнайомо і незвично сутулився, опустивши голову в глибоко насунутій, з опущеними краями пілотці, а коли підходив, стало чути його розгарячіле важке дихання, з яким той не міг справитися, навіть зупинившись.
— Ну, як? Терпимо?
— Так, — непевно махнув рукою Сотников і закинув за плече гвинтівку. — Далеко ще?
Перше ніж відповісти, Рибак не кваплячись окинув поглядом перетягнуту, закутану в коротку шинелю постать напарника. Він уже знав, що той правди не скаже, хоч і знеможений, але буде заперечувати: мовляв, обійдеться, — щоб уникнути чужої допомоги, чи що? Чого-чого, а впертості у цього Сотникова було на трьох. Він і на це завдання потрапив, певно, через свою упертість — хворий, а не хотів зізнатися про це командиру, коли той добирав Рибакові напарника. Перед тим були викликані двоє?
— Глущенко і Вдовець, але Глущенко тільки-но розібрав кулемет, заходився чистити, а Вдовець одмігся тим, що дуже намочив ноги — ходив по воду і провалився в драговину на болоті. Тоді командир гукнув Сотникова, і той мовчки став збиратися, ніби в нього не було ніякої причини лишитися разом з усіма.
Коли вони уже вирушили і Сотников почав кашляти, Рибак запитав докірливо, чому він змовчав, тоді як здоровіші відмовилися, на що Сотников відказав: «Тому й не відмовився, що ті відмовилися». Рибаку це здалося дещо незрозумілим, хоча потім він подумав, що взагалі турбуватися немає підстав — людина на ногах, чи варто звертати увагу на її кашель — од простуди на війні не помирають. Дійдуть, зрештою, до житла, зігріються, поїдять гарячої картопельки, і вся хвороба відчепиться. Найкращі для солдата ліки — під'їсти.
— Тут уже близько. Потерпи трохи, — бадьоро запевнив Рибак і обернувся, щоб іти, коли Сотников позаду, мабуть, не стримався, закашляв якось уривчасто, сухо. Намагаючись зупинити кашель, затулився рукавом, але від того кашель став ще більше нестримний.