Піти й не повернутися

Добре, що сніг у полі був твердий чи неглибокий — вони йшли майже усюди зверху, тільки місцями провалювалися то однією, «то другою ногою, ламаючи затверділу від морозу снігову скоринку. Орієнтувалися по чорнобилю, що понад обніжком — із косогору вниз. Позаду з темряви волоклися два шнурки їхніх слідів. У полі було видніше, ніж у лісі, сірі примарні сутінки розсунулися ширше, довкола внизу тремтіли на вітрі стеблинки чорнобилю, там і сям чорніли одинокі польові деревця. За чверть години попереду, мабуть, у лощинці, засіріли якісь кущі — лоза чи якийсь чагарник понад річечкою.

Відверто кажучи, Сотников почував себе дуже погано: стала паморочиться голова, часом навіть щось провалювалося — зникало в пам'яті, й тоді на деякий час він забувався, де він і куди йде. Мабуть, справді слід було вернутися або краще зовсім не вирушати з лісу, та він просто не вірив, що можна захворіти. Ще цього бракувало на війні — хворіти! Ніхто у них не хворів так, щоб звільняли від завдань, та ще таких простих, як оце. Кашляли, простуджувалися багато хто, але простуду не вважали за серйозну хворобу. І коли там, біля вогнища на болоті, командир назвав його прізвище, він був готовий, а коли дізнався, що по харчі, так аж зрадів, тому що був, як і всі, зголоднілий, хотів під'їсти, до того ж — заохочувала можливість погрітися якусь годину в хатнім теплі.

І от погрівся.

У лісі було краще, а тут, на вітрі, він зовсім погано відчув себе й аж злякався, що може впасти, так паморочиться в голові; од слабості його хитало. Рибак попереду завзято шерхотів чобітьми у снігу; весь час він нетерпляче рвався уперед, і Сотников відставав. У грудях йому було гаряче, спина його між лопатками мокріла від холодного поту, і він думав — хоча б не схопити запалення легенів.

— Ну, як ти Рибак зупинився, зачекав його, і від цієї коротенької уваги і запитання, на яке не обов'язково було й відповідати, в Сотникова на мить потепліло в душі. Сотников відчув, як просто було перетворитися з напарника на тягар, і найбільше побоювався саме цього, хоча знав, що коли станеться найгірше, — вихід для себе знайде сам, не обтяжить нікого. Навіть і Рибака, на якого, здається, можна було покластися. Після недавнього переходу шосе, коли їм довелося прикривати рештки їхньої групи, вони якось поволі зблизилися й усі наступні тяжкі дні трималися разом. Певно, тому разом вирушили і на це завдання.

— Ось через низинку протопаємо, а там, за ліском, і село. Недалеко вже, — знову підбадьорив Рибак, що стояв до нього боком, чекав, щоб іти поруч. Сотников догнав його, і вони разом пішли по схилу вниз. Сніг тут був крихкіший, аніж на бугрі, ноги частіше провалювалися, ламали твердий шар; молодичок тепер блищав за їхніми спинами. Вітер розгонисто гасав по вільному полі, метляв полами шинелі, шмагав по обмерзлих засніжених валянках Сотникова. Рибак зблизька якось уважно подивився на товариша.

— В армії ким був? Мабуть, не рядовим, га?

— Ні, не рядовим. Комбатом.

— У піхоті?

— В артилерії.

— Певно, мало ходив? А я, брат, у піхоті всю дорогу топаю.

— І далеко протопав? — запитав Сотников, згадуючи свій відступ на схід. Але Рибак зрозумів це інакше.

— Та ось, як бачиш. Від рядового до старшини дійшов. А ти, мабуть, кадровий?

— Ні, не кадровий. До тридцять дев'ятого вчителем працював.

— Інститут закінчив?

— Учительський. Дворічний.

— А я от п'ять класів. І то хоча б…