Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
А втім, він майже напевно знав, що все закінчиться погано і водночас не хотів розуміти цього. Він хотів вірити, що все, здійснене в таких муках, повинно десь відбитися, в чомусь виявитися. Хіба не сьогодні, не тут, на цій дорозі — може, в іншому місці, через якийсь час. Але ж мусить його мученицька смерть, як і тисячі інших, не менше мученицьких смертей, привести до якогось наслідку в цій війні. Інакше як же гинути в цілковитій безнадії щодо своєї необхідності на цій землі і в цій війні? Він же для чогось народився, жив, стільки боровся, терпів, пролив свою гарячу кров і тепер у муках віддавав своє життя. Мусить же в цьому бути якийсь, хай не дуже значний, а все ж людський сенс.
І він раптом повірив, що буде. Що обов'язково буде, що ніякі з людських мук не позбавлені сенсу на цьому світі, тим паче солдатські муки і солдатська кров, пролита за цю розорену мерзлу, але таку свою землю. Є в цьому сенс! І буде наслідок, інакше не можна, бо інакше не повинно бути.
Йому б тільки дожити до світанку.
Тим часом мороз забирався всередину його тіла, і лейтенант відчував це. Краєм примерклої свідомості він стежив за тим, як холод повільно, але неухильно оволодівав його знекровленим тілом, і рахував короткі хвилини, які ще йому залишилися. Одного разу, розплющивши очі, він раптом здивувався і з натугою розплющив їх ще ширше. Над полем світало. Темрява, що, здавалося, цілу вічність щільним покровом огортала землю, вже трохи прояснилася над землею, у полі стало просторіше, посвітлішало небо і на його тлі чітко вимальовувалися запушені інеєм верховіття беріз. У притуманену ранком далечінь тяглася переметена поземкою дорога.
Окинувши все це одним поглядом, який, одначе, стомив його, лейтенант хотів уже опустити голову, як раптом щось побачив. Здалося спершу, наче то машина, та коли він уважніше придивився, то збагнув, що це підвода. Зморений тривалим спостереженням, він поклав голову на сніг, відчуваючи збентеженість, страх і надію водночас. Величезне, як присуд, питання постало перед ним: хто їде підводою? Коли селяни, колгоспники, то це буде чудо, в яке він ще зовсім недавно не хотів вірити: до нього наближався порятунок. Якщо ж німці… Ні, він ніяк не міг зрозуміти, чому в цей вранішній час із села, в якому розмістився великий штаб, мусять появитися з підводою німці? Усе в ньому повстало проти такого недоречного міркування, бо цілу ніч він чекав що завгодно, тільки не обозну підводу з поклажею, до котрої не мав ніякого діла.
А проте це була підвода, і вона помалу до нього наближалася. Вже стало видно й запряжені в неї коні — пара вгодованих, гнідуватих битюгів, які, махаючи короткими хвостами, легко, майже не напружуючись, тягли за собою громіздко накладений соломою віз. На самому верху сиділи два німці, один із них ворушив віжками, і обоє тихо між собою розмовляли.
Івановський принишк у колії, зовсім приголомшений тим, що побачив, такої невдачі він не міг собі навіть уявити. Після стількох смертей, мук і переживань замість бази боєприпасів, замість генерала у шикарному «опель-адміралі» чи навіть штабного, з портфелем, полковника, йому належало підірвати двох непоказних обозників із возом соломи.
Та, мабуть, іншого вже не буде. В усякому разі, для нього вже нічого не буде. Він робив свій останній внесок — для Батьківщини, в ім'я свого солдатського обов'язку. Більш значні внески зроблять інші. Будуть, напевне, і величезні бази, і пихаті прусські генерали, і вовкуваті есесівці. Йому ж випали обозники. З ними він і зіткнеться у своєму останньому бою, кінець якого вирішений заздалегідь. Але він мусить зіткнутися — за себе, за Пивоварова, за вбитих під час переходу передової Шолудяка й Кудрявця. За капітана Волоха і його розвідників. Та хіба мало ще за кого…
І він зубами витяг з рукоятки туге кільце чеки.
Підвода поволі наближалася, і, здається, його вже помітили. Німець із піднятим коміром шинелі, що сидів до нього боком, ще герготав щось, але другий, у насунутій на вуха пілотці, який правив кіньми, вже витягнув шию, вдивлявся в дорогу. Івановський засунув під живіт гранату і лежав нерухомо. Він знав, що здалеку не дуже помітний у своєму маскхалаті, до того ж у колії його трохи замело снігом. Намагаючись не ворушитись і майже зовсім не дихаючи, він затаївся, примружив очі; коли помітили, хай думають, що він мертвий, і під'їдуть ближче.